Українська мова за професійним спрямуванням

Лекція 1. Сучасна українська літературна мова - основа державної мовної політики і мови

Професійного спілкування

1.                                         Мова як чинник історії суспільства. Природа і функції мови.

2.                                          Мова і мовлення.

3.                                          Місце української мови серед мов світу. Проблема походження української мови.

4.                                          Історія і сучасні проблеми українського правопису.

5.                                          Правовий статус української мови. Закон про мови в україні і передумови його прийняття. Мовні питання в конституції україни.

6.                                          Європейська хартія регіональних мов або мов меншин.

7.                                          Поняття "державна" і "офіційна" мова.

8.                                          Рідна мова. Державна мовна політика. Явище білінгвізму.

9.                                          Лінгвоцид і його форми.

10.                                     Державотворча роль мови. Престиж мови.

11.                                     Національна мова. Літературна мова, 'її усна та писемна форми.

12.                                     Періодизація історії української літературної мови. Найвизначніші пам'ятки української літературної мови.

13.                                     Тенденції розвитку української мови на сучасному етапі.

1. Мова як чинник історії суспільства. Природа і функції мови

Що таке природна людська мова? Відповісти на це питання однозначно непросто, хоча такі спроби було зроблено ще вченими давніх греції, риму, китаю, індії.

У науці відомі три погляди на природу мови: 1) мова - явище біологічне (тобто мова дана людині при народженні); 2) мова - явище психічне (кожна людина сприймає світ певним чином і виражає своє сприйняття у мові); 3) мова - явище соціальне (мова виникає тільки в людському суспільстві через потребу спілкуватися).

Безперечно, мову не можна трактувати як явище біологічне. Хоча людина, на відміну від інших приматів, має мовний ген, тобто природну здатність до оволодіння мовою, вона ніколи не заговорить сама, якщо її не навчити. Це доводять сучасні "мауглі"- діти, які з різних причин опинялися поза суспільством, іноді серед тварин, і не могли навчитися мови, навіть повернувшись у людський колектив. Причиною цього є те, що вони пропустили так званий сендитивний період (вік від двох до п'яти років), коли людина найактивніше опановує мову.

Мова не є і суто психічним явищем, оскільки психіка в кожної людини неповторна, а отже, на світі мало б бути стільки мов, скільки є людей. Хоча не можемо заперечувати, що в мовленні кожної людини відображені її психічні особливості, а в національній мові - менталітет, особливий психічний склад певної нації.

Мова - явище соціальне (суспільне). Вона виникає, щоб задовільнити потреби людського суспільства, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза ним існувати не може.

Крім мови, вживаються й інші (невербальні) засоби спілкування: а) міміка; б) жести; в) рухи тіла: г) якість голосу, його діапазон, тональність; ґ) темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо); д) азбука морзе (трансформація букв у комбінації крапок і тире для потреб телеграфної передачі); є) азбука брайля для сліпих: є) ручна азбука для глухонімих, у якій відповідниками букв є різні конфігурації пальців; ж) морська сигналізація; з) різні види стенографії; и) різні форми тайнопису, аж до секретних розвідницьких шифрів.

Людська мова у ролі спілкування має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається іншими сигналами, системами знаків, наприклад, мімікою, жестами, морськими чи дорожніми знаками. Але жоден із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою щодо повноти, чіткості й обсягу передаваної інформації. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єдності та взаємозв'язку з іншими елементами. Головними структурними елементами мови є звуковий склад, лексика, граматичні форми.

Вивченням мови займається лінгвістика (чи мовознавство). Ця наука вивчає мову з погляду її походження, розвитку, функціонування в суспільстві.

Наука про мову поділяється на інші науки (залежно від того, які складові частини структури мови та в якому аспекті вивчаються). Серед них такі:

•                      Фонетика - наука про звукову сторону мови;

•                      Семантика - наука про значення мовних одиниць;

•                      Лексикологія - наука про словниковий склад мови;

•                      Дериватологія - наука про способи творення нових слів;

•                      Морфологія - наука про будову та граматичні форми слів;

•                      Синтаксис - наука про сполучуваність слів, словосполучень та речень;

•                      Стилістика - наука про стилі мови та їх функціонування;

•                      Семіотика - наука про знаки та системи знаків.

Кожна з цих галузей наук поділяється на вужчі наукові напрями, наприклад: лексикологія поділяється на ономасіологію, етимологію, лексикографію тощо.

У xx ст. Навколо мовознавства сформувався ряд інтердисциплінарних наук - дисциплін, що виникли на межі мовознавства з іншими науками:

•                      Соціолінгвістика - наука про функціонування мови в суспільстві;

•                      Психолінгвістика - наука про взаємозв'язок мови з психічною діяльністю людини;

•                      Нейролінгвістика - наука про мовлення людей з відхиленням у психіці;

•                      Етнолінгвістика - наука про національну специфіку мови;

•                      Інтерлінгвістика - наука про спілкування в багатомовному світі;

•                      Лінгвогеографія - наука про просторове розміщення мов та діалектів;

•                      Паралінгвістика - наука про засоби спілкування, що використовують поряд із мовними одиницями жести, міміку, неканонічну фонетику:

•                      Інженерна лінгвістика - наука про можливості й шляхи застосування мови для потреб науково-технічного прогресу.

Однак і цей перелік не вичерпує всіх напрямів наук, що займаються вивченням мови. Треба додати сюди кібернетику, семіотику, теорію комунікації, теорію інформації тощо, не кажучи вже про такі старовинні соратниці лінгвістики, як філософія, логіка, психологія, літературознавство, фольклористика, етнографія, теологія.

Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує низку функцій, життєво важливих як для самої мови, так і для цього суспільства. Питання суспільства про функції мови є дуже складним, тому мовознавці ще не прийшли до єдиної думки щодо кількості функцій. У різних працях виділяються від 2 до 20 функцій мови.

Узагальнюючи класифікації функцій мови, можна стверджувати, що найчастіше згадуваними є такі функції:

Номінативна функція . Це функція називання. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, кількостей, ознак тощо.

Усе пізнане людиною з дитячих років одержує свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвізацією, "омовленням" світу.

Комунікативна функція. Суть 'її полягає в тому, що мова використовується для комунікації - інформаційного зв'язку між членами суспільства (лат. Сотипісасіо - спілкування). Відомий мовознавець б.о.серебренников образно назвав комунікаційну

Функцію «локомотивом історії мови». Ця функція є надзвичайно важливою як для суспільства, так і для мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою: народ, який втрачає свою мову, зникає (асимілюється, переймаючи іншу мову). В історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя.

„людина має схильність спілкуватися з собі подібними, тому що в такому стані більше почуває себе людиною", - писав свого часу філософ і. Кант.

Людство знає чимало засобів обміну інформацією: транспортна сигналізація, знаки спортивного суддівства, жести тощо. Але серед усіх названих засобів передачі сигналів інформації мова продовжує займати головне місце; усі позамовні знакові системи є похідними від неї; без мови їх не можна було б ні створювати, ні використовувати, ні вивчати.

Ідентифікаційна (об' єднуюча) функція. Ідентифікація - це уподібнення, установлення тотожності об'єктів на підставі тих чи інших ознак. Мова є засобом спілкування тільки для тих, хто 'її знає. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише її носії. Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Для тих, хто її не знає, мова може бути засобом роз'єднання, відокремлення, конфліктування. За допомогою мови, особливостей мовлення можна встановити, вирізнити, зідентифікувати одну особистість серед інших, тому що кожна людина має свій «портрет», свій мовний «паспорт», у якому відображено всі параметри її я - національно-етнічні, соціальні, культурні, духовні, вікові.

Мова є засобом ідентифікації, ототожнення особи в межах певної людської спільноти, засобом об'єднання людей у народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови іноді називають державотворчою.

Ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах. Ми відчуваємо свою спільність і зі своїми попередниками, і з нащадками, і з тими, хто поряд, і з тими, хто в інших краях.

Експресивна функція. Спілкування - це і соціальний процес, і міжособистісний. Ця функція полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Поки людина мовчить, вона залишається загадкою для оточуючих, але, заговоривши, ніби розкриває свій внутрішній світ. Учені зазначають, що саме мова дає можливість перетворювати внутрішнє, суб'єктивне в зовнішнє, об'єктивне, доступне для сприйняття. «заговори - і я тебе побачу» - стверджували мудреці античності.

Отже, кожна людина - це цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, емоціях, волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постає ця людина перед іншими як особистість. Через мову розкривається і народ, і нація.

Гносеологічна функція. За допомогою мови людина пізнає світ. На відміну від тварини, вона користується не тільки власним досвідом, але й тим, що пізнали до неї її попередники та сучасники. Людина ніколи не починає пізнавати світ спочатку, з «нуля». Досвід суспільства закодовано в мові, у її словникові, граматиці, фраземіці, а за наявності письма також у вигляді текстів. Пізнаючи мову, людина пізнає світ. «межі моєї мови означають межі мого світу» - писав л.вітгштейн.

Мислетворча (когнітивна) функція. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки, оскільки людина мислить за допомогою мовних форм. Як зазначав ортега-і-гассет, "ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля".

Цю функцію деякі вчені називають функцією формування і формулювання думки. Вона може передувати комунікації, а може і відбуватися одночасно зі спілкуванням, у процесі комунікації. Виділяють два базових типи мислення: конкретне (образно-чуттєве) і абстрактне (понятійне).

Людське понятійне мислення - це оперування поняттями, які позначені словами і які не могли б без слів існувати. Крім того, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, заперечуються, порівнюються за допомогою певних мовних засобів. Тому мислити означає оперувати мовним матеріалом. Відомий вислів "обмінятися думками" насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких закодовані думки. Мислить (думає) людина тією мовою, яку краще знає - рідною. Отже, сам процес мислення має суто національну специфіку, яка обумовлена національним характером мови.

Естетична функція. Ця функція виявляється в тому, що за допомогою мови людина може сприймати красу і передавати її іншим людям, бути творцем культурних цінностей.

Існування мови у фольклорі, художній літературі, театрі, пісні дає підстави стверджувати, що вона є власне хребтом культури. Тому і виховання відчуття краси мови - основа естетичного виховання.

Культуроносна (культурологічна) функція. Мова - основа культури кожної нації, найбільший її скарб. Культура народу може розвиватися тільки мовою цього народу. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти , легенди, думи, перекази , історію, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації. Пізнати інший народ ми можемо через вивчення його мови, бо культура кожного народу зафіксована у його мові.

Пропагуючи свою мову у світі, ми репрезентуємо власну культуру, її надбання, традиції, збагачуємо світову культуру. За допомогою мови наша духовність стає органічною частиною духовності інших народів. Через мову передається і естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує мова в суспільстві, тим надійніший цей духовний зв'язок поколінь, тим багатша духовність наступного з них. І, навпаки: будь-які мовні утиски руйнують цей зв'язок, збіднюють культуру народу. А тому боротьба за повноправність своєї мови - це водночас боротьба за рідну культуру.

Гуманізуюча функція. За допомогою мови, усного та писемного мовлення думки людей передаються на величезні відстані, переходять від покоління до покоління. Саме завдяки мові та мовленню думки окремих людей із їх власного надбання перетворюються на духовне надбання всього суспільства. Людина сприймає світ не лише власним розумом, а й органами відчуття і розумом усіх людей, досвід яких нею сприймається завдяки мові. Так людина "включається" в культуру, стає її носієм, отже, гуманізується.

Фатична функція. Це функція встановлення контактів, звертання уваги на себе, підготовка потенційного співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функція. Це вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.

Виховна функція. Вона близька до естетичної. Слово у вихованні дитини і людини відіграє надзвичайно важливу роль.

Магічно - містична (міфологічна) функція. Ця функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, що здатне зупинити небажаний хід подій, побороти злі сили, підкорити своїй волі природу. М.бердяєв зазна­чав: «слова мають величезну владу над нашим життям, владу магічну, ми зачаровані словами і значною мірою живемо в їхньому царстві».

Магічна функція проявляється, зокрема, у тому, що слова здатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі. Містична функція мови полягає у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі. Це виявляється у намаганні засекретити назви тих

Предметів, які необхідно захистити від ворожого впливу, у вірі, що вимовлене слово може накликати хворобу, нещастя, нанести шкоду.

Деякі слова мають магічну силу, тому вимовляти їх просто забороняли. Так, у багатьох народів спостерігається явище накладання табу на певні імена (албанці, жителі центральної австралії замовчували імена покійників).

У стародавньому єгипті був ритуал розбивання глиняних посудин з іменами ворогів, щоб накликати на них погибель. У сучасному єгипті є звичай писати листи до святих і класти їх на огорожу могил. Чимало виявів магічно-містичної функції мови є в звичаях, обрядах і традиціях українців, в українському фольклорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо.

Демонстративна функція. Це підкреслене вираження за допомогою мови своєї етнічної, національної приналежності. Так, чеські студенти на вулицях колись німецькомовної праги розмовляли голосно по-чеському, демонструючи свою відданість національній мові. Таку ж позицію висловлював і т. Г. Шевченко, заявляючи - «вмію, та не хочу » - щодо вживання російської мови.

Мова - явище системне. Її функції виступають не ізольовано, вони виявляються у взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається опосередковано на долі народу.

Таким чином:

Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, у мові відображається соціальна диференціація суспільства. На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста і села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки. Також суспільство може свідомо впливати на розвиток мови. Такий свідомий вплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві: уряд може стимулювати розвиток багатомовності у державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй.

2. Мова і мовлення.

Спілкування людей між собою за допомогою мови - це мовлення. Функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення - як процес. Мова для всіх її носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості, оскільки мовні засоби кожен з нас застосовує, добирає по-своєму..

Є такі форми існування мовлення: зовнішнє (усне і писемне), внутрішнє. Зовнішнє мовлення переважно розраховане на передачу інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку і діяльність.

Внутрішнє мовлення служить для підготовки процесу спілкування, опрацьовує отриману інформацію. Внутрішнє мовлення відбувається швидше за зовнішнє, воно фрагментарне, часом схематичне.

Мовлення завжди передбачає співбесідника (чи слухача) і тому буває діалогічним та монологічним.

Сама ж організація значення слова у мовленні забезпечується такими факторами:

1. Ступенем володіння мовою. Залежно від того, наскільки добре мовець володіє мовою, один і той же зміст він виражає більш або менш вдало (зрозуміло, виразно, гарно), більш або менш правильно, у більш чи менш узвичаєному режимі (темпі мовлення).

2.                                 Функціонально-стилістичною метою мовлення. Вона передбачає добір оптимальних мовних і мовленнєвих засобів із загальнонаціонального арсеналу мови відповідно до потреб висловлювання.

3.                                 Соціально-психологічними умовами взаємин мовця і співбесідника (наприклад: шанобливе ставлення мовця до співбесідника, зумовлене віком, соціальним становищем, вимогами норм ввічливості).

Отже, мова - це система засобів спілкування, мовлення - вибір цих засобів у процесі спілкування, спілкування - процес обміну інформацією за допомогою мови, тобто мовленнєва діяльність.

3. Місце української мови серед мов світу. Проблема походження української мови

За різними оцінками, сьогодні у світі існує від 2,5 до 7 тисяч мов, за найновішими даними - 6703 мови.

За кількістю мовців найпоширенішими мовами вважають китайську (1 200 000 000 мовців), іспанську (332 000 000), англійську (330 000 000), бенгальську, гінді, арабську, російську, португальську, японську, німецьку мови; українська за цією ознакою перебуває на 21 місці: нею користується від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в україні, у східній і західній діаспорі).

За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її писемності понад тисячу років.

За призначенням українська мова - національна мова українського народу, державна мова україни.

За генеалогічною класифікацією (походженням) українська мова належить до східної підгрупи слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї.

Вона є національною мовою близько 48 мільйонів українців і однією з робочих мов

Оон.

Мови відрізняються одна від одної, але різною мірою. Споріднені мови об'єднуються у мовні сім'ї. Є індоєвропейська, угро-фінська, тюркська, іберійсько-кавказька, семіто- хамітська, монгольська, малайсько-полінезійська, китайсько-тібетська та інші мовні сім'ї. Окрему сім'ю становить японська мова.

Так. До угро-фінської сім'ї належить угорська, хантийська, мансійська, фінська, естонська, мордовська та інші мови. До тюркських мов - турецька азербайджанська, казахська, узбецька, туркменська, киргизька мови.

Індоєвропейська сім'я мов виникла внаслідок розпаду індоєвропейської етнічної спільності. Індоєвропейська прамова стала основою, на якій розвинулися сучасні мови. До індоєвропейської мовної сім'ї входять такі групи: германська група (німецька, англійська, данська, шведська, норвезька та ін. Мови); романська група (іспанська, португальська, французька, італійська та ін. Мови ); індійська група (гінді, урду, бенгалі та ін. Мови); кельтська група (ірландська, бретанська, валійська та ін. Мови); слов'янська група, яка складається із трьох підгруп: східно-слов'янської підгрупи (українська, російська, білоруська мови, а також мертва писемна т.зв. Давньоруська), західнослов'янської підгрупи (польська, чеська, словацька, кашубська, верхньо- і нижньолужицька мови та мертва усна полабська мова); південнослов'янської підгрупи (болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська, мертва писемна староболгарська мови).

Слов'янська група мов виникла на основі спільно(пра)слов'янської мови - одного з відгалужень індоєвропейської прамови. Ця спільно(пра)слов'янська мова існувала у вигляді племінних мов від середини iii тисячоліття до н. Є. - до iv-vi ст. Н. Є. На території, заселеній в доісторичний період слов'янськими племенами. Племена ці заселяли територію від вісли й одри до дону й волги і від карпат до балтики.

Поза межами україни українська мова побутує серед українців західної діаспори (понад 2 мли. Чоловік) та східної діаспори (6,8 млн. Чоловік). У південній америці (аргентина, бразилія, венесуела, чилі) та північній америці (канада, мексика, сша) - живе більше 75% від загальної кількості зарубіжних українців. Українці проживають у європі (австрія, бельгія, болгарія, великобританія, греція, іспанія, італія, люксембург, нідерланди, польща, румунія, угорщина, фрн, франція, чехія, словаччина, швейцарія, югославія), азії (ізраїль, іран, китай, туреччина), австралії.

В умовах багатоетнічного оточення вони зберігають у своєму середовищі українську мову, народні звичаї, культурні, мистецькі, побутові традиції, зрештою свою національну самобутність. Українські громади сша і канади організували мережу осередків української культури - бібліотеки, архіви, музеї, театри, хорові, музичні, танцювальні ансамблі, наукові товариства. Україністика викладається в 28 університетах і коледжах сша, кафедри української мови створено в 28 університетах канади. Українськомовні загальноосвітні школи діють в канаді, австралії, польщі, молдавії, литві. Докладаються зусилля на відновлення шкіл з українською мовою навчання в румунії та деяких інших країнах.

Східна українська діаспора чисельніша (найбільше українців східної діаспори проживає в казахстані - понад 3 млн., на кубані - 2 млн., поволжі, у москві - близько 1 млн., на зеленім клину, що на далекому сході - 500 тис). Але в росії, а потім у колишньому срср, де майже завжди провадилась насильницька русифікація населення, вона не мала належних умов для задоволення своїх культурних запитів. Сприятливі умови були створені тільки в 20-тих роках xx ст. Тоді лише в російській федерації діяло близько 2,5 тис. Українськомовних шкіл. 16 педтехнікумів, педінститутів, працювали видавництва, театри, видавались книжки, газети. Але невдовзі все це було ліквідовано. Унаслідок асиміляційних процесів кількість етнічних українців у східній діаспорі різко скоротилася, а українська мова продовжувала тут функціонувати лише в усній формі.

Українська держава докладає певних зусиль для зміцнення зв'язків з нашими краянами за кордоном, що сприятиме відродженню й духовному збагаченню українського народу, зростанню мовної культури, взаєморозумінню між народами. Нині українська мова — одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Вона співуча (за милозвучністю її ставлять нарівні з італійською), завдяки тривалому розвиткові виробила чіткі, логічно впорядковані фонетичну й граматичну системи, у ній рідко трапляються винятки. Вона мас багатющий запас слів, розвинену синоніміку. В 11-томному «словнику української мови» (1970—1980) зареєстровано понад 134 тис. Слів. У «великому тлумачному словнику сучасної української мови» (2001) записано близько 170 тис. Слів. Насправді ж уже тепер словниковий склад української мови, коли взяти до уваги й усі терміни, налічує кількасот тисяч лексем.

Добре розвинені в українській мові функціональні стилі. Українською мовою однаково чудово звучать біблія і гомерова «одіссея», «декамерон» дж. Бокаччо й «дон­кіхот» м. Сервантеса, «євгеній онєгін» о. Пушкіна і «пан тадеуш» а. Міцкевича, твори шекспіра і джека лондона, ярослава гашека і марселя пруста. Нею складено понад 200 тис. Народних пісень, створено багату оригінальну художню літературу, написано тисячі наукових праць. Немає таких почуттів і думок, яких не можна було б висловити українською мовою.

Серед науковців немає одностайності щодо проблеми походження української мови, зародження і розвитку її як окремої слов'янської.

Так, згідно з офіційним поглядом радянської науки, підтримуваним деякими мовознавцями і тепер, українська мова виникла в хіу ст. Після розпаду давньоруської мови (мови київської русі) на три окремі мови - російську, українську, білоруську. Появу цих трьох мов було зумовлено поділом київської русі на кілька князівств, монголо-татарською агресією проти східних слов'ян. Ця теорія з'явилася в 50-тих роках хх ст. Й ілюструвала радянський міф про київську русь як „колиску трьох братніх народів", у якій був „старший брат" - російський народ, що цілком вкладалося в офіційну усталену концепцію радянської історіографії.

Другий погляд полягає в тому, що джерелом розвитку української, як і інших слов'янських мов (польської, чеської, сербської, хорватської, болгарської та ін.) Була праслов'янська (давня слов'янська) мова, розпад якої розпочався в vii ст. Вона існувала у вигляді слов'янських племінних мов приблизно із середини iii тисячоліття до н.е. До v століття н.е. З перетворенням і формуванням слов'янських племен в окремі народності сформувалися й усі слов'янські мови. Цей процес був тривалим і неоднаковим для всіх народів. Кожна із слов'янських мов зберегла багато спільних рис, зокрема основні закономірності у фонетиці, граматиці, лексиці, але набула й своїх рис, мала свої тенденції розвитку. Цю думку поділяли такі видатні вчені, як ф.міклошич, а.шляйхер, п.житецький, о.потебня, а.кримський, югієнко, юрій шевельов (шерех), о.шахматов.

Наприклад, за ю. Шевельовим, після розпаду праслов'янської мови у східних лов'ян сформувалося п'ять діалектів:

1)      Новгородсько-тверський (н-т);

2)       Києво-польський (к-п);

3)       Муромо-рязанський (м-р);

4)       Полоцько-смоленський (п-с);

5)       Галицько-подільський (г-п).

На основі цих діалектів сформувалися три східнослов'янські мови.

Ю. Шевельов історію української мови поділив на чотири періоди:

1)                       Протоукраїнська мова (уіі-хі ст.);

2)                        Староукраїнська мова (хі- час появи перших писемних пам'яток - кінець хіу ст.);

3)                        Середньоукраїнська мова:

А)                    рання середньоукраїнська мова (кінець хіу — кінець xvi ст.);

Б)                    середньоукраїнська мова (кінець xvi — початок xviii ст.);

В)                    пізня середньоукраїнська мова (початок xviii — початок xix ст.);

4)                        Нова українська мова (xix ст. — наш час).

На питання ж „якою мовою розмовляли в київській русі?" видатний російський учений в.ключевський відповідав: „так, як говорять малороси".

Новаторський погляд на походження української мови запропонував             о.в. Царук,

Концепція якого є несхожою на інші, новою і, можна навіть сказати, революційною в українській лінгвістиці. Науковець на основі аналізу вже відомих та нових історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів заперечує традиційну тріалістичну дистрибуцію слов'янських мов і пропонує дуалістичний розподіл (на антську і словенську підгрупи); по-новому осмислює місце і значення української мови серед інших слов'янських. Лінгвіст зазначає, що на основі послідовного зіставлення історичних, археологічних даних можна визначити ті давні прамови, які будуть вихідними для проведення генеалогічної дистрибуції. Це такі мови: праслов'янська, словенська й антська. Після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу, на думку вченого, слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи науковець зараховує антську прамову, українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, хорватську, верхньолужицьку. До словенської підгрупи - словенську прамову, старослов'янську мову, російську, болгарську, македонську, сербську, нижньолужицьку, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенську.  О. Царук вважає, що дві, за традиційною

Класифікацією, «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які найбільш яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп.

Українська і російська мови мають різні історії. Упродовж певного хронологічного періоду (від часів антської прамови і приблизно до ix ст.) Ці дві мови найвіддаленіші в типологічному аспекті. Лише географічне сусідство, спільність фрагментів історії, релігійної традиції спричинили часткове наближення їхніх граматичних систем. На думку вченого, ці мови не вичленовуються з одного «давньоруського» тіла, а певний час просто взаємодіють, що призвело до виникнення певних ізоморфних ознак.

Українська мова й досі залишається мовою антської за загальним типом граматичної системи, такою, що найповніше серед інших мов антської підгрупи зберігає особливості говору носіїв ще пшеворської культури. Тому для встановлення історії певних українських форм є доцільним звернення, насамперед, не до російської, а принаймні до білоруської, потім до польської, чеської, сербсько-хорватської, верхньолужицької, словенської та ін. Незаперечно і те, що деякі граматичні факти засвідчують найбільшу українсько-болгарську, українсько-російську тощо близькість.

Деякі мовознавці намагаються довести, що українська мова почала формуватися три тисячі років тому, оскільки має багато спільного з латиною, особливо на рівні граматики. Інші твердять, що українська - основа мов усіх народів, тому що має багато спільного (понад п'ять тисяч коренів слів) із санскритом (давньоіндійською мовою), проте ці гіпотези потребують наукового доведення.

4. Історія і сучасні проблеми українського правопису

Правопис кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер, які передають звуки), орфографії (правил написання слів) і пунктуації (правил уживання розділових знаків).

Кожен із цих розділів має свою історію. Українська графіка бере початок від старослов'янського письма. У сучасному українському алфавіті є тільки дві літери, яких не було в кирило-мефодіївській абетці - ґ і ї. Решту літер, як стверджують мовознавці, давні українці знали ще з vii ст. Н.е. Щоправда, у старослов'янському алфавіті були літери, які не відповідали жодним українським звукам, а тому з часом зникли. У 1708 році традиційну кирилицю було замінено «гражданкою» - спрощеним кириличним письмом.

Формування правопису кожної мови безпосередньо залежить від ставлення держави до цього процесу. Тривала бездержавність української нації зумовила те, що становлення нашого правопису, особливо орфографії і пунктуації, було великою мірою стихійним. Так, протягом xix ст. Було створено близько 50 правописних систем - більш чи менш поширених, часом індивідуальних. Найвідоміші серед них - правописні системи о.павловського, «русалки дністрової», п.куліша, є.желехівського.

Поступово було вироблено основний принцип українського правопису - фонетичний (відповідність між звуком і літерою: «як вимовляю, так і пишу»), який уперше було застосовано в 1873 р. В «записках юго-западного отдела русского географического общества». Проте вже в 1876 р. Цей правопис було поставлено поза законом.

У 1907-1909 рр. Виходить знаменитий словник бориса грінченка - «словник української мови» в 4-х тт., у якому було практично використано фонетичний принцип.

Перший офіційний український правописний кодекс було видано лише в 1919 році під назвою «головніші правила українського правопису». У його підготовці брали участь іван огієнко, агатангел кримський, євген тимченко.

Проте багато правописних проблем було не вирішено. А тому в 1928 році в харкові відбулася всеукраїнська правописна конференція, яка схвалила новий, розширений український правопис. У ньому було збережено традиційну графіку, доопрацьовано ор

Змiст

Лекція 1. Сучасна українська літературна мова - основа державної мовної політики і мови

Лекція № 2 Норми української літературної мови в професійному спілкуванні. Мовний і мовленнєвий етикет.

Лекція № 3 Стилі української літературної мови

Лекція № 4 тема: "писемне мовлення.

Лекція 5 Документація з кадрово-контрактних питань та довідково-інформаційні

Лекція № 7. Тема: лексика у професійному спілкуванні.

Лекція 8 термінологія як основа документації

Лекція 9 тема: українська лексикографія

Лекція № 10 Тема: фразеологізми, їх місце в діловій мові. Словотвір ділової мови.

Лекція 11 тема: суть і види перекладу

Лекція 12 Тема: орфоепічні та акцентологічні норми української мови

Лекція 13 Морфологічні особливості професійного мовлення

Лекція 14: синтаксичні особливості українського ділового мовлення

Лекція 15: службове листування

Лекція 16: усне професійне спілкування

Лекція 17: риторика і мистецтво презентації

Лекція 18: форми колективного обговорення професійних проблем


Нові надходження

Всього підручників:

292