Соціологія і психологія Я-концепції

Тема 6 Я-КОНЦЕПЦІЯ У КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНОГО ДОВКІЛЛЯ

Концепція самоефективності у соціальній взаємодії з іншими. Особиста схильність людини на користь свого Я. Вплив культури на становлення Я-структур особи. Роль індивідуалізму та колективізму у становленні Я-концепції людини. Відхилення у розвитку Я-концепції. Я-концепція у життєактивності людини. Соціальна й ґендерна ідентичності.

Концепція самоефективності у соціальній взаємодії з іншими. Свого часу американський психолог Альберт Бандура (1925-1988) об'єднав дослідження самоповаги, відчуття власної гідності та локусу контролю у концепцію самоефективності, тобто окреме наукове витлумачення мудрості, яка є обов'язковою складовою позитивного мислення. Якщо порівняти людей з високою і низькою самоповагою, то особи з відчуттям власної гідності щасливіші, менш невротичні, переважно не страждають різними хворобами (типу язв чи безсонням), не схильні до наркоманії й алкоголізму. Індивіди з високою самоефективністю наполегливіші, майже не тривожні і в них рідко буває депресія, вони краще навчаються. Відтак самоефективність - це оцінка людиною своїх здібностей і відчуття своєї компетентності під час виконання певної роботи. Як феномен переживання вона властива також тваринам. Зокрема, собаки, котрих навчали відчуттю безпорадності (вони не могли уникнути електричного удару), не виявляють ініціативи в обставинах, коли можна позбутися покарання. Тварини, які навчені контролювати ситуацію (відвертаються від перших ударів током), легко адаптуються до нових умов. Набута безпорадність виявляється і в людській поведінці. Наприклад, люди у стані пригніченості чи депресії стають пасивними, оскільки переконані, що усі їхні зусилля будуть неефективними. У цьому випадку вони страждають своєрідним паралічем волі.

Локус контролю (лат. Locus - місце і controle - провірка) - теоретичне поняття моделі особистості американського психолога Джуліана Бернарда Роттера (1916 р.н.), що обґрунтовує віру індивіда у те, що його поведінка спричинена ним самим (інтернальний локус контролю, англ. Internal - внутрішній), або оточенням чи умовами (екстернальний локус контролю, external - зовнішній).

Самоефективність (англ. Self-efficacy) - теоретичне поняття концепції Альберта Бандури, що описує переконання індивіда в тому, що він може керувати своєю поведінкою так, щоб вона була ефективною.

Експериментально встановлено, що особи з високою і низькою самоповагою поводять себе по-різному у ситуації, якщо про них склалася та чи інша думки оточуючих. Коли на основі псевдоопитувальника (неправдивий опитувальник) окремих обстежуваних поділили на людей з високою і низькою самоповагою, то кожен отримав "особистісний профіль", що обґрунтований немов би на його відповідях. Пізніше одній половині надавався профіль егоїста й експлуататора, іншій - благородної та кооперативної людини. Окремій групі опитаних повідомлялося, що їхній профіль відомий партнеру, іншій - це не говорилося. Кожний обстежуваний описував себе своєму партнеру, а потім грав з ним у взаємохарактеристики (партнером був помічник експериментатора, котрий працював за одним і тим же алгоритмом).

У результаті з'ясувалося, що за публічних умов люди з низькою самоповагою описували себе відповідно до того "профілю", котрий їм нав'язувався експериментатором. Особи з високою самоповагою, навпаки,

Поводилися незалежно стосовно "репутації", що їм приписувалася. Вони "прикрашали" себе у вербальному самоподанні і грали кооперативно, навіть якщо партнер вважав їх егоїстом.

Подавати себе у соціально вигідному положенні - це один із аспектів такого феномена як самоефективність. Загалом кожна людина прагне вражати оточуючих своїм інтелектом, здібностями, волею, мужністю і т. Ін. Відповідні аспекти самоподання у поведінці особи спеціально спрямовані на підтримку свого образу Я в очах інших.

Проведені експерименти Дж. Роттера під час клінічної практики, дали йому можливість назвати одну з установок людини атитюдом - локус контролю. Це міра, якою особи сприймають своє життя як таке, що контролюється зсередини за допомогою власних зусиль і дій, або ззовні ситуативними випадками чи зовнішніми силами. Було розроблено 29 парних тверджень для вимірювання індивідуального локусу контролю. Наведемо окремі з них.

Врешті-решт до людей ставляться

Або

На жаль, якби особа не стара­

Так, як вони цього заслуговують,

 

Лася, часто її результати праці

 

 

Залишаються невизнаними.

Все, що зі мною виникає, я зо-

Або

Інколи я відчуваю, що не можу

Бов 'язаний самому собі,

 

Контролювати, куди спрямову­

 

 

Ється моє життя.

Кілька близьких людей можуть

Або

Увесь світ впливає на здійснення

Впливати на мою долю, прийняття

 

Моїх рішень.

Моїх рішень,

 

 

 

Якщо Ви вирішили, що твердження ліворуч відповідають Вашому образу Я, то у Вас переважає внутрішній локус контролю; а якщо навпаки - зовнішній. Ті, хто відносять себе до людей із внутрішнім контролем, з більшою ймовірністю добре навчаються у школі, кидають палити, користуються пасами безпеки в машині, самі вирішують сімейні проблеми, заробляють на проживання і відмовляються від хвилинних задоволень заради досягнення стратегічних цілей. Інакше кажучи, поняття внутрішнього локусу контролю можна прирівняти до високої самооцінки, а зовнішнього - до низької.

Дослідження, що проведені у престижному домі престарілих закордоном, продемонстрували важливість особистого (внутрішнього) контролю. Для лікування пацієнтів вибирався один із двох методів. У першому обслуговуючий персонал підкреслював: "Наш обов'язок - зробити так, щоб Ви могли пишатися цим домом і були щасливі". Вони розглядали пацієнтів, як пасивних реципієнтів, котрі покликані приймати співчуття та турботу лікарів. Через три тижні більшість немічних оцінила свій стан як близький до виснаження. Звернення до іншої групи аналогічних пацієнтів спонукало до пробудження особистого контролю. У ньому зазначалася можливість вибору, здатність впливати на ситуацію і брати відпові­дальність людини за свою долю. Цим пацієнтам дали змогу приймати рішення і виконувати певні обов'язки. Через три тижні 93% із другої групи стали бадьорішими, активнішими і щасливішими.

Досвід першої групи нагадує випадок із Джеймсом Мак-Кей, 87-річним психологом. Я перестав бути особистістю минулого літа, - пише психолог. - У моєї дружини був артрит колінного суглоба, і вона не могла рухатися без спеціального допоміжного пристосування, а я умудрився у цей момент зламати ногу. Ми відправилися у дім престарілих. Там бездоганно нас доглядали, але не було дому і ми стали живими об 'єктами. Усе це тривало лише два тижні. Керуючий домом престарілих був компетентною, хорошою, співчутливою людиною. І я не даремно вважав цей будинок у місті найкращим. Але ми перестали бути особистостями з того моменту, коли увійшли у цей комфортний дім.

Отож дослідження підтверджують, що системи управління чи керівництва людьми, котрі стимулюють волю власного Я, сприяють здоров'ю та щастю кожного. Саморозвиток внутрішнього локусу контролю в індивіда спричинює становлення позитивної Я-концепції, яка стане важливою рушійною силою для побудови свого безпроблемного життя.

Зазначимо, що особистісний контроль ґрунтується на самовиборі, само­контролі свого буття, що підтверджує американський психолог Девід Дж. Майєрс такими прикладами.

Ув'язнені, у яких є можливість контролювати оточення (можуть пересувати крісла, вмикати і вимикати телевізор, світло), відчувають менший стрес. У них майже не має проблем зі здоров'ям, вони здійснюють обмаль хуліганських вчинків тощо. Працівники, котрі самостійно виконують завдання, приймають рішення, мають кращий моральний стан. Законо- послушні громадяни, які вибирають, що їм їсти на сніданок, коли іти в кіно, лягати спати, прокидатися, живуть довше і, звичайно, щасливіше.

Загалом люди, котрим властиве ще й відчуття колективного результату повніше мобілізують свої зусилля і можливості, щоб перебороти зовнішні перепони і домогтися успіху. Старші покоління не тільки створювали національні багатства, а й колективно та особисто чинили опір негуманності, працювали на користь соціальних реформ і розвивали освіту, щоб забезпечити краще життя. Тому, безперечно, важлива колективна ефективність груп, етносів і нації в цілому для підкріплення традиційних чеснот - віри, патріотизму, наполегливості, відданості ідеалам. Самоефек- тивність підвищується не шляхом самонавіювання ("Я думаю, що можу"), а залежно від якості розв'язання реальних завдань і досягнення конкретних цілей суспільствотворення.

Отже, концепція самоефективності, самооцінки, а також схильності на користь свого Я виявляє глибинні пласти розуміння людської природи. Однієї істини ніколи не достатньо, тому що світ є складний, проблемний, безмежний. Будь-яка істина, відмежована від додаткової інформації, уточнень та доповнень, буде напівправдивою. Ідея самоефективності надихає кожного не піддаватися несприятливим ситуаціям, бути наполегливим, не дивлячись на першочергові невдачі, зосереджувати зусилля, щоб не дозволити власним сумнівам збити нас із правильного погляду на світ. Висока самооцінка, чи, інакше кажучи, відчуття власної гідності, є важливим чинником адаптації. Віра у свої позитивні можливості локалізує імовірність депресії, збільшує простір потенційного успіху та кількість ступенів внутрішньої свободи. Саме людська самоефективність не лише допомагає глибоко пізнати себе, а й повірити у власні здібності і вольову поведінку. Це, насамперед, раціонально- емоційний стан власної компетентності та успішності. Отож, є підстави переконатися, що Я знаходиться у центрі нашого соціального оточення, а самоповага і самоефективність приносять дивіденди.

Особиста схильність людини на користь свого Я. Відчуття Я знаходиться у серцевині нашого буття, несвідомо й автоматично впливає на кожну думку, дію і відчуття; воно є центром соціального світу людини. Опрацювання особистістю різноманітної інформації відбувається під дією внутрішньої схильності на користь свого Я, тобто під впливом тенденції сприймати себе неподільно з прихильною групою. Ось чому кожен вибачає собі свої невдачі, приймає похвалу колег і вважає себе компетентним вище середнього рівня. Така завищена думка про себе дозволяє більшості із нас насолоджуватися перевагами високої самооцінки і в такий спосіб відкривати та освоювати позитивний канон власного Я. Це також підтверджують емпіричні дослідження: люди охоче погоджуються з похвалою, коли їм говорять, що вони досягли чогось значущого завдяки своїм здібностям і зусиллям, але приписують невдачу впливам зовнішніх чинників, щонайперше невезінню чи труднощам у вирішенні проблеми (Д. Майєрс). Аналогічно спортсмени пояснюють свої перемоги, вихваляючи себе, однак будь-які втрати і прорахунки відносять до чогось іншого - поганого дня, надзусиль іншої команди тощо. А ось водії описують свої аварії так: " Невідомо звідки з'явився інший автомобіль, ударив мою машину і зник", "Коли я під'їхав до перехрестя, незрозуміло як з'явилася огорожа, що закрила все, і я не помітив чужої машини ", "З 'явився пішохід і кинувся під мій автомобіль ".

Феномен схильності на користь свого Я у подружньому варіанті доводить, що кожен вважає, що бере на себе більшу відповідальність за таку домашню роботу, як прибирання і турбота про дітей, ніж його партнер йому приписує. Недивно, що розлучені особи звинувачують у розриві шлюбу свого вибраного, або менеджери нарікають за погану роботу на своїх працівників, оскільки, на їхню думку, в них погані здібності та зусилля.

Суб'єктивні характеристики особистості (дисциплінованість, наполегливість, переконаність та ін.) Викликають більшу схильність на користь свого Я, ніж об'єктивні поведінкові параметри (наприклад, діловитість чи пунктуальність). Старшокласники і студенти ймовірніше за все будуть оціню­вати себе вище за моральними якостями, ніж за інтелектуальними здібностями. Це пояснюється тим, що значущі суб'єктивні характеристики більше впливають на формулювання нами власних визначень успіху. Так, оцінюючи свої "юнацькі спортивні здібності", кожен думає про те, як грав у футбол, волейбол чи баскетбол, а не про фізичне виснаження і травми під час тренувань. У такий спосіб підтримується наше позитивне уявлення про себе - шляхом надання великого значення тому, що виходить добре.

Тенденція розширювати наш Я-образ, переоцінювати те, що інші думають чи вчиняють так само називається ефектом неправдивого консен­сусу (за Д. Майєрсом). Його суть полягає у прагненні переоцінити буденні думки, небажану чи неефективну поведінку. Зовні це має вигляд заспокоєння себе, мовляв помилки бувають в усіх. Неадекватний консенсус спричинений багато в чому узагальненнями, що надходять від нас самих. Щодо наших здібностей у розв'язанні життєвих задач і ситуацій, то тут часто зустрічається дія ефекту неправдивої унікальності (Там само). Це - тенденція недооцінювати той факт, що наші спроможності і можливості, бажана чи небажана поведінка мають широке розповсюдження. Відповідно той, хто надмірно вживає алкогольні напої, але користується пасами безпеки, буде переоцінювати кількість людей, які випивають (неправдивий консенсус) і недооцінювати тих, хто користується ними (неправдива унікальність). Інакше кажучи, люди вважають свої недоліки нормою, а чесноти - рідкістю. Підкреслимо, що це не єдині ознаки самоприйняття із схильністю на користь власного Я, котра є побічним результатом процесу переробки і запам'ятовування людиною інформації про себе саму (наприклад, кожний з молодого подружжя вважає, що він виконує більше роботи у побуті).

Очевидно, що в упередженому сприйнятті себе втілюються мотиви на користь свого Я. Так, у пошуках самопізнання нам хочеться оцінити свою компетентність, самопідтвердження - перевірити свою Я-концепцію, самоствердження, нарешті будь-що розширити Я-образ. Наше відчуття самоповаги схоже на індикатор пального. Як суспільні створіння ми дорожимо хорошими взаєминами, котрі сприяють нашому виживанню і процвітанню. Навпаки, неприйняття нас іншими знижує самооцінку і воднораз посилює бажання заслужити групового схвалення. Відкинуті соціумом особи відчувають себе небажаними і неадекватними для інших, що може спонукати їх до самовдосконалення і пошуку гурту, в якому б вони були прийняті і позитивно оцінені.

Люди, презентуючи себе перед іншими у бажаному світлі, обирають тактику "регулювання враженнями", що ситуативно приводить до неправдивої скромності чи деструктивної поведінки. Таке ставлення до себе - дуже тонка схильність на користь свого Я, тому що так домагаються заспокійливого прийняття себе іншими. Наприклад, Я-невдаха, може викликати у товариша висновок: "Ти - молодець!". Упокорювання нерідко стає удаванням покірливості, мета якої - підкорити собі інших.

Уявимо собі тренера, який перед відповідальною грою вихваляє майстерність суперника. Звичайно, він не відвертий. Коли перший захоплюється другим, то виявляє певну скромність, спортивну порядність і готує ґрунт для сприятливої оцінки себе поза результатами гри. Відтак перемога тренера стає досягненням, що гідне похвали, а поразка пояснюється титанічним захистом від суперника.

Коли Я-образ пов'язаний з виконанням складних завдань, до яких треба прикласти зусилля і немає гарантії, що вони будуть виправдані, то невдача може стати руйнівною для особистості. У такому разі, на всяк випадок, придумується готове виправдання задля того, щоб захистити себе. Наприклад, людина буде надавати перевагу опонентові, жалітися на депресію. Якщо перешкода завадила успіхові - самооцінка не змінюється, а за позитивного розвитку подій Я-образ зміцнюється. У такий спосіб перемоги захищають самооцінку і суспільний імідж людини, дозволяючи приписувати невдачі чомусь тимчасовому і зовнішньому ("Я погано себе почував"), а не вадам таланту чи браку здібностей (Д. Майєрс).

Отже, схильність на користь свого Я, неправдива скромність і перешкоди, котрі створює особистість сама собі, вказують на глибину турботи про Я-образ, який кожний з нас прагне самопрезентувати найкращим чином. Суть останнього механізму полягає в акті самовираження такої поведінки, яка б створила позитивне загальне враження про себе (дружелюбність, освіченість, турботливість), або відповідність чийомусь ідеалу. Це також наше прагнення подати бажаний образ як для зовнішньої аудиторії (інші люди), так і для внутрішньої (ми самі). Вміле керівництво враженнями, котрі самі створюємо і так самовизначаємося, характеризує нас як окультурених людей. Навмисно чи ні, догоджаємо чи опонуємо іншим, виправдовуємо чи захищаємо себе, коли необхідно, - все це задля того, щоб підтримати самооцінку й утвердити свій Я-образ. У знайомих ситуаціях зазначений механізм діє без свідомих зусиль, в інших (наприклад, на вечірці невідомих людей, або під час фотографування надаємо обличчю різного вираження) кожен знає як домогтися впливу на довкілля.

Люди у щоденній взаємодії використовують відомі стратегії самопрезентації, для того щоб зміцнювати своє Я. Перша називається інграціацією (спроба заслужити довір'я, коли Ви підлещуєтеся, вихваляєте когось іншого і загалом прагнете сподобатися людині із більш високим соціальним статусом, застосовуючи саморекламу). Особа використовує цю стратегію, коли говорить компліменти, погоджується із ідеями оточуючих, співчуває і симпатизує комусь. Ця тактика впливу є сильно дієвою, оскільки усім подобається, коли хтось до нас добре ставиться.

Важливим чинником самореклами слугує контекст, у котрому люди розповідають про себе. Зокрема, особи, які згадували про свої інтелектуальні досягнення, розглядалися благоприхильно тоді, коли подібні твердження вони висловлювали у відповідь на конкретне запитання. Наприклад, якщо студента запитували, як він здав екзамен у третьому триместрі, то його відповідь, про те, що набрав 96 балів, справляла приємне враження про нього і формувала позитивну оцінку. Навпаки, особа, яка починала розповідати про власні здобутки, коли її не запитували про це, тобто взаємодія відбувалася поза контекстом розмови про досягнення, то її сприймали як не тактовну, або егоїстичну.

Загалом самопрезентація утримує як вербальну складову поведінки, так і невербальну. У цілому вона найпереконливіша, коли перша і друга співпа­дають. Наприклад, якщо людина говорить, що хотіла б познайомитися з Вами поближче, і при цьому усміхається, встановлює зоровий контакт, то, безсумнівно, вона заслуговує довіри.

Інша тактика самопрезентації ґрунтується на перешкодах, що кожен із нас сам собі створює, придумуючи завади на той випадок, якщо не вдається добре справитися із завданнями; саме тоді у нас на поготові потрібне оправдання. Коли особа не виконує роботи, не здає екзамен, то її самооцінка серйозно страждає. Щоб останнього не відбувалося, то люди, ще до здійснення вчинкових дій, вигадують для себе привід у тому разі, якщо зазнають невдачі.

Уявіть собі, що зараз останній вечір перед екзаменом із психології. Це складний предмет, але дуже потрібний для Вашого професійного зростання і спеціалізації, а тому Ви природно прагнете отримати за нього найвищу оцінку. Отож справедливо було б підготуватися до здачі екзамену як слід, а також виспатися, щоб на наступний день мати гарний та свіжий вигляд. Припустимо, Ви його не здаєте, проте у Вас на поготові є такі оправдання: Ви не мали достатньо часу підготуватися, або скажете, що це - складний предмет, у Вас немає відповідних здібностей тощо. У ситуації отримання позитивної оцінки, Ваша самооцінка також зростає щодо своїх неабияких спроможностей і таланту. Відтак у першому випадку, коли вигадувалися різні оправдання, Ви прагнули її зберегти, щоб не порушити свій власний внутрішній світ, у другому, навпаки, Вами немовби невимушено завищується самооцінка у зв'язку з тим, що успіх сам переслідував Вас, хоча й домагання були невисокими.

Отож, коротко обґрунтовані стратегії самопрезентації базуються на довір'ї, перешкодах, а тому дають змогу зрозуміти як кожен із нас керується образом свого Я, зберігає адекватну самооцінку і ситуативно формує поведінку. Інколи на вибір цих стратегій витрачається більше часу, аніж на розв'язання конкретних життєвих задач і проблем.

Зрозуміло, що подати себе так, щоб створити позитивне враження, справа тонка і навіть делікатна. Люди хочуть, щоб їх сприймали здібними та розумними й водночас скромними і чесними. Буденно скромність створює хороше враження, а надмірна хвалькуватість - погане. Це пояснює вже згадуваний феномен неправдивої скромності: часто демонструється низька самооцінка, всупереч справжніх відчуттів, котрі перебувають у глибині душі. Але коли на яву зроблено щось добре, неправдиве заперечення цього ("Я дійсно молодець, хоча це невелика справа") зовні виглядає як удавана скромність. Щоб тиражувати позитивні враження про себе виявляється одних зусиль недостатньо; для поєднання скромності і компетентності потрібно освоїти спеціальні соціальні уміння.

Тенденція до скромного подання самого себе у гармонії з обмеженим оптимізмом особливо яскрава в культурах, де цінується самообмеження, зокрема в Китаї і Японії. У цих країнах діти навчаються ділитися похвалою за успіхи і брати на себе відповідальність за невдачі. У західних державах навпаки, молоде покоління вчиться гордитися успіхами і приписувати всі невдачі середовищу. Результат очевидний: японці більш скромні і сором'язливі (Д. Майєрс).

Самопрезентація передбачає також поступливе ставлення до себе у глибині душі, а схильність на користь свого Я можна побачити у народів різних країн, у т. Ч. У людей старшого, середнього і юного віку.

Вплив культури на становлення Я-структур особи. У царині пізнання себе постає низка запитань: Наскільки добре ми себе знаємо? Як культура формує наше відчуття Я? Хто ми є і чого прийшли у цей світ? Та інші. Усі ці запитання та відповіді на них визначають соціально-психологічне наповнення такого надскладного явища внутрішнього світу людини як Я-концепція.

Коли особа розвивається всередині певної культури, то очевидно, що остання формує, обмежує, обумовлює її відчуття Я так, що Я-концепція стає самобутньою саме у цьому ціннісному середовищі. Адже культура спричинює нашу поведінку, думки та відчуття через власні Я-концепції. Американський психолог Девід Мацумото пропонує модель впливу культури на форми людської активності (рис. 5).

Загалом культури відрізняються одна від одної, причому кожна формує у своїх представників різні Я-концепції, а вони впливають на інші аспекти індивідуальної діяльності людини. Ці відмінності пов'язані з тим, що в суспільствах існують свої системи норм чи поглядів на життя, а відтак люди інтегрують, синтезують і координують власний світ різним чином, тобто мають фундаментально відмінні особисті Я.

Я-концепція організована не лише функціонально, а й структурно, а в розвиненому формовиявленні - ще й ієрархічно. Відтак її елементи є певними Я-структурами. Останні - це: а) специфічні переконання щодо нас самих; б) віра у себе, котра гармонізує і спрямовує обробку здобутої інформації; в) окремі психічні моделі, з допомогою яких безпечно і навіть комфортно влаштовується наше життя. Примітною рисою будь-якої Я-структури (на­приклад, сприйняття самого себе як спортсмена, людини з надлишковою вагою чи як енергійної ділової особи) є те, що вона впливає на обробку соціальної інформації, зокрема спричинює те, як ми сприймаємо, запам'я­товуємо та оцінюємо інших людей і себе самих. Якщо, приміром, заняття спортом - центральна ланка нашої Я-концепції, в котрій "Я спортсмен" відіграє роль однієї з Я-структур, то ми приречені помічати складні спортивні навички в інших, швидко пригадувати пов'язаний із спортом власний ментальний досвід і приймати інформацію, що сумісна з нашою спортивною кар'єрою, а відтак і цією актуалізованою Я-структурою.

У розвитку структурної самоактуалізації важливе значення має пам'ять й, зокрема, так званий ефект посилання на себе. Це - тенденція ефективно опрацьовувати і запам'ятовувати інформацію, що належить нам самим. За умов її близькості нашій Я-концепції, вона легко відновлюється і швидко опрацьовується. Тому краще запам'ятовуються властиві нам думки-слова, а не комусь іншому. Так самопорівняння себе з персонажем роману зафіксується у пам'яті краще, ніж когось стороннього. Більше того, через два дні після розмови з ким-небудь краще пам'ятається те, що було сказане про нас, а не про співбесідника. Відтак пам'ять формується і функціонує навколо нашого основного інтересу - самих себе. Й думки у самісному сенсі запам'ятовуються набагато краще.

Я-концепція - це не лише переконання про теперішній стан нашої життєактивності, а й потенційний, імовірно бажаний. Так зароджуються можливі Я, тобто образи того, якими кожен мріяв чи боїться стати у майбутньому. В цьому аспекті наші можливі Я вміщують бачення себе жаданих у наших мріях (наприклад, Я багатий, Я бідний, Я пристрасно закоханий тощо) і страхітливих (Я хворий, Я відстаючий у навчанні, Я безробітний). Безумовно, що всі зазначені Я так чи інакше мотивують до досягнення особливої мети - прекрасного бажаного життя.

У сучасній психології доведено, що самоповага (самооцінка ) - це окрема сукупність усіх наших Я-структур і можливих Я. Це означає, що відчуття власної гідності буде вищим, коли середовище допомагає особі відчути себе більш розумною, доброю, красивою, відповідальною. Тому самоповага спричинює наші відчуття, здібності, пригадування й актуальні думки. Причому діє вона "зверху вниз" - від світобачення і до буденності, хоча постійно й підкріплюється повсякденним досвідом.

Психологія західних культур всіляко підтримує самобутність Я, тобто вміння бути самим собою. Стверджується, що життя буде багатим, якщо людина правдиво визначить свої можливі Я і повірить у власні сили особис- тісного контролю. Не варто наслідувати тому, що чекає від нас оточення. Треба в будь-якій ситуації бути самодостатньою особистістю і шукати своє, унікальне і непересічне, щастя, а також мати і робити свою справу. Щоб лю­бити інших, спочатку потрібно виробити у собі пристрасно-ціннісне само- ставлення, тобто вміти любити себе будь-що і будь-де.

Люди природно відрізняються не тільки Я-концепціями, а й соціальним розумінням та особистісним прийняттям сфери незалежного Я. Так, в індивідуалістських культурах Заходу пропагується всіляке його схвалення, а в країнах Сходу і третього світу підтримується взаємозалежне Я. Ці проти­лежні ідеї-традиції сприяють культурному розмежуванню народів та окремих індивідів у їхній громадянській поведінці.

Американські психологи Хезел Маркус і С. Кітаяма пропонують два простих рисунки для порівняння незалежного Я (рис. 6а) і взаємозалежного Я (рис. 6б) людини на саму себе як особистість. У першому випадку особа оцінює і бачить навколишній світ виключно через формат власного Я, у т. Ч. Переживань, думок, дій. У другому - вона більшою мірою відчуває приналежність до будь-чого чи будь-кого. Навіть відірвана від дому і сім'ї, колег і вірних друзів, вона не повно позбавляється тих соціальних зв'язків, які визначили і продовжують визначати, хто вона є. Відтак у кожної людини не одне, а кілька Я: Я з батьками, Я на роботі, Я з товаришем, Я з коханим та ін. При цьому взаємозалежне Я перебуває у соціозалежності, первинно спри­чинене міжсуб'єктними контактами. Звідси мета громадянського суспільства: не стільки збагачувати і розширювати Я людини, скільки забезпечувати досягнення нею гармонії між оточенням і самопідтримкою.

Існує взаємозв 'язок між тендерними і культурними відмінностями у Я- концепції. Зокрема, жінки частіше чоловіків ставляться до себе із позиції взаємозалежності. Уже починаючи із раннього дитинства, американські дівчатка схильніші до близької дружби, співробітництва з іншими і зосереджують увагу на соціальних взаємостосунках. Хлопчики, навпаки, більше люблять брати участь у змаганнях й домінувати над оточенням. Ці відмінності зберігаються й у зрілому віці, оскільки жінки схильніші ідентифікувати своє Я у стосунках з іншими особами, а чоловіки визначають Я поза залежністю від навколишніх. Гендер (англ. Gender - рід, стать) - поняття, що відображає соціокультурний аспект статевої приналежності людини або "соціостать" на противагу біологічній статі.

Загалом в індивідуалістському суспільстві соціалізація спрямована на те, щоб людина могла стати унікальною особистістю, виявила себе, реалізувала, актуалізувала внутрішнє Я і домоглася власної мети. Ці культурні завдання вироблялися протягом багатовікової історії і сприяли формуванню незалежного конструкта Я кожного. Останній зосереджує увагу людини на особистих, внутрішніх атрибутах - індивідуальних здібностях, інтелекті, особистісних рисах, котрі виявляються публічно й підтверджуються шляхом соціального порівняння.

Незалежний конструкт Я — це процес зосередження індивіда на власних, головно внутрішніх властивостях, тобто на індивідуальних здібностях, особистісних рисах, інтелекті, які презентуються привселюдно та порівнюються з іншими.

Із рисунку 6б бачимо, що взаємозалежний конструкт Я залежить повністю від контексту. Відповідно такі люди не мають повного уявлення про свої внутрішні атрибути. А тому особи з незалежним Я розглядають власні риси і самохарактеристики як найбільш важливу інформацію, а взаємозалежні сприймають себе лише у контексті соціальних взаємостосунків. Подамо ці відмінності у вигляді таблиці 3.

Таблиця 3

Короткий опис основних відмінностей між незалежним і взаємозалежним сприйняттям власного Я (за Х. Маркус і С. Кітаямою)

Порівняльна риса

Незалежне Я

Взаємозалежне Я

Визначення

Відділене від соціального контексту

Пов'язане із соціальним змістом

Структура

Обмежена, єдина, стійка

Гнучка, непостійна

Важливі риси

Внутрішні, особисті (здібності, думки, відчуття)

Зовнішні, суспільні (статуси, ролі, відносини)

Завдання

Бути унікальним, виявляти власне Я, усвідомлювати внутрішні атрибуції, підтримувати власні цілі, бути прямим: говорити те, що думаєш

Належати, відповідати будь-чому, займати місце, яке тобі визначено, бути зайнятим у відповідній дії, підтримувати цілі інших, ухилятися, читати думки інших людей

Роль інших людей

Самооцінка: інші особи важливі для соціального порівняння

Самовизначення: стосунки з іншими визначають власне Я

Основа самоповаги

Здатність виявляти власне Я, підтверджувати внутрішні атрибуції

Здатність підлаштовуватися, стримувати власне Я, підтримувати стан гармонії із соціальним контекстом

 

Роль індивідуалізму та колективізму у становленні Я-концепції людини. Отож Я стало головною темою у психології через те, що допомагає організовувати наше соціальне мислення і дає енергію культурно організованій суспільній поведінці. Вище зазначалося, що для розвинутих західних держав характерним є індивідуалізм. Останній процвітає за умов достатку, урбанізму та інтенсивного впливу засобів масової інформації. У країнах третього світу та Сходу перевага надається колективізму. Тут цінується благополуччя груп - сімейних, кланових, трудових. Коли місто Кобе у Японії в 1995 році було зруйноване сильним землетрусом, то західні журналісти були шоковані тим порядком, який зберігався, коли жителі стояли в черзі за необхідними побутовими речами. Звичайно, колективізм процвітає там, де люди постійно зустрічаються із всезагальним лихом, наприклад, голодом, природними катастрофами, де великі сім'ї і життя потребує взаємодопомоги. Відтак крос-культурні (міжкультурні) психологи стверджують, що закладений у життєздійснення етносу індивідуалізм чи колективізм істотно впливає на становлення Я-концепції, соціальні взаємо­стосунки та виховання дітей.

Відповідно до виникнення в суспільствах індивідуалізму та колективізму розмежовуються дві форми мотивації досягнення - індивідуальна і соціально зорієнтована. Перша виявляється у західних культурах, передусім, у США. Індивід прагне до успіху заради власного Я. У китайському суспільстві розповсюджена соціально зорієнтована мотивація. Остання спрямовує людину до успіху заради оточення, наприклад для благополуччя членів сім'ї.

Мотивація (лат. Moveo - рухаю) - реалізація мотиву в конкретній діяльності.

Зазначимо, що й сферу емоцій можна поділити на дві категорії, тобто ті, котрі: а) сприяють незалежності Я від оточення і б) формують взаємозалежний погляд щодо інших. Відповідно перші називаються соціально виключеними, або такими, які відділяють Я від суспільних взаємин, а другі - соціально включеними. Останні спонукають індивіда налагодити, наприклад, негативні стосунки, повернути борг, тобто сприяють утворенню взаємозалежності.

Емоції (лат. Emovere - збуджувати, хвилювати) - особливий клас психічних процесів і станів, які пов'язані із інстинктами, потребами та мотивами, котрі відображаються у формі безпосереднього переживання (радості, страху і т. Ін.).

Вивчаючи емоції мікронезійських жителів, дослідниками встановлено, що у цій культурі головним є афект фаго. Іншими словами, це поєднання співчуття, любові та суму. Вказана емоція спонукає людину до здійснення допомоги, а також породжує тісні міжособисті стосунки. Відтак фаго - це яскраво виявлений соціально переповнений афект (емоція). Протилежна емоція кер описується як поєднання щастя і збудження, й сприймається як небезпечна і суспільно руйнівна, а тому є соціально неприйнятною, виключеною. Емоція амає - центральна у японській культурі. Це афект бажання, або очікування того, що навколишні виявлять поблажливість, благоприхильність і милосердя. Емоція амає виявляється у стосунках "мати - немовля", за яких воно прагне "бути залежним" від неї, а мати, природно, проявляє безумовну турботу і любов. У Японії аналізований афект має місце і в трудових взаєминах, зокрема між керівником і підлеглим.

Зауважимо, що індивідуалісти зберігають свою ідентичність, відчуття власного Я, навіть тоді, коли вони залишили сім'ю, друзів, роботу. Це відбувається, тому що ще з юності прагнуть відділитися від батьків, щоб зміцнити образ Я. "Почуй себе, прийми себе, будь вірний собі", - тлумачать вони. Індивідуалісти люблять стверджувати: "Я займаюся своїм, а Ви займайтеся своїм. Я у цьому світі не для того, щоб задовольняти Ваші очікування. А Ви — не для того, щоб задовольняти мої". Для колективістів саме суспільні зв'язки зумовлюють поведінку людини і допомагають визначити, хто вона є.

В індивідуалістичних культурах батьки і школа навчають дітей незалежності та самостійному мисленню. Там вважається нормальним, що вихованці самі вибирають собі приятелів, планують майбутнє, прагнуть залишити батьк

Змiст

Нові надходження

Всього підручників:

292