Соціологія і психологія Я-концепції

РОЗДІЛ ІІ. РОЗВИТОК Я-КОНЦЕПЦІЇ ЛЮДИНИ У ПРОЦЕСІ

ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Тема 4

ЕГО-ПСИХОЛОГІЯ В ТЕОРІЇ ОСОБИСТОСТІ

Психологічне розуміння Его-ідентичності та сутнісні відмінності між Его-психологією і психоаналізом. Психосоціальний розвиток людини від народження до школи. Становлення Его- ідентичності у шкільний вік та у період юності. Роль ранньої, середньої та пізньої зрілості у формуванні людини. Его-інтеграція особи в контексті життєвого вчинку.

Психологічне розуміння Его-ідентичності та сутнісні відмінності між Его-психологією і психоаналізом. Американський психолог Ерік Еріксон (1902-1994) обґрунтував Я-концепцію через формат Его- ідентичності (ототожнення з Я). Остання є важливим продуктом відповідної культури. Джерело Его-ідентичності знаходиться у цілісно значимому досягненні людини. Ототожнення Его-індивіда виникає у процесі інтеграції його окремих ідентифікацій; тому важливо, щоб дитина спілкувалася із дорослими, з якими вона може ідентифікуватися. У теорії Е. Еріксона описані вісім стадій особистісного розвитку людини, відповідні зміни Его- ототожнення, кризи та умови розв'язання внутрішніх конфліктів. Особливо складним і драматичним є процес становлення Его-ідентичності у пору юності.

Его-ідентичність - це наповнення кожного психічною енергією, котра відображає суб'єктивне відчуття безперервної самототожності.

Зазначимо, що Его-ідетичність - це не лише сума прийнятних індивідом ролей, а й відповідні поєднання ідентифікацій і можливостей, котрі сприймаються особою на основі досвіду взаємодії з навколишнім світом, а також знання про те, як реагують на це інші. Оскільки ототожнення формується у процесі взаємостосунків, то людина стається завдяки своїй психосоціальній природі.

Механізм Его-ідентичності виникає у сфері несвідомого, а розгортається у циклі взаємодії з іншими. Е. Еріксон критикує такі поняття, як "самооцінка", "образ Я", вважаючи їх нерухомими. Він визнає лише динамізм ототожнення себе з Я. Відчуття Его-ідентичності є оптимальним, коли особа має внутрішню впевненість у виборі напрямку свого життєвого шляху. Під час становлення самоототожнення важливі не стільки конкретний зміст індивідуального досвіду, скільки здатність сприймати різні ситуації як окремі сторони єдиного цілого.

Теоретичні гіпотези Е. Еріксона стосуються виключно розуміння процесу Его. Воднораз його ідеї не більше, ніж подальший схематичний розвиток концепції З. Фройда. Вчений рішуче відходить від класичного психоаналізу із-за чотирьох важливих причин. По-перше, у його роботах бачимо рішучий зсув акценту від Ід до Его. Останнє становить підґрунтя поведінки і функціонування людини. До того ж Его він розглядає як автономну структуру особистості, засадничою ланкою якої є соціальна адаптація, а також стверджує, що завжди відбувається своєрідний паралельний розвиток Ід та інстинктів. Зазначений погляд на людську природу слушно названий Его-психологією. У той час як З. Фройд вважав, що Его бореться й прагне розвязувати конфлікт між інстинктивними спонуками і моральними обмеженнями, то Е. Еріксон доводить, що Его - це автономна система, яка взаємодіє із реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам'яті.

Его-психологія (лат. Ego - Я + грец. Psyche - душа + logos - учіння) - психологічний напрямок, що оформився на основі класичного психоаналізу і на перший план висуває проблему адаптації індивіда до навколишнього світу.

По-друге, теоретик Его-психології розвинув новий погляд щодо внутрішнього змісту індивідуальних взаємостосунків дитини з батьками і культурним контекстом, у якому існує сім'я. Якщо З. Фройда цікавив вплив батьків на становлення особистості дитини, то Е. Еріксон зосереджує увагу на історичних умовах, у котрих формуються задатки. Він відштовхується від результатів спостережень за людьми, котрі належать до різного культурного формату і системи вартостей.

По-третє, теорії розвитку Его охоплюють увесь життєвий простір індивіда (немовлячий, юнацький, зрілість і старість). З. Фройд, навпаки, обмежувався впливом ранніх дитячих переживань і не приділяв уваги питанням розвитку, що перебувають за межами генітальної стадії.

Насамкінець, по-четверте, у З. Фройда і Е. Еріксона різні погляди на природу і способи розв'язання психосексуальних конфліктів. Метою першого було розкриття сутності та особливостей впливу на особистість неусвідомленого психічного життя, а також пояснення того, як рання травма може викликати психопатологію у зрілості. Другий, навпаки, створював свою концепцію для того, щоб грамотно скерувати здібності людини на переборення життєвих труднощів психосоціального характеру. Крім того, Е. Еріксон був переконаний, що кожна особиста і соціальна криза являє собою певний виклик, який стимулює кожного до особистісного зростання і переборення суспільних перешкод.

Центральним положенням еріксонової теорії розвитку Его є те, що людина протягом життя проходить через декілька універсальних стадій становлення. Процес їх розгортання регулюється відповідно до епігенетичного принципу дозрівання, який обґрунтовано через такі положення: 1) особистість розвивається ступінчасто, а перехід спричинений її готовністю рухатися в напрямку подальшого зростання, розширення усвідомленого соціального кругозору і радіусу соціальної взаємодії; 2) суспільство влаштоване так, що розвиток можливостей індивіда приймає схвально, а також сприяє збереженню цієї тенденції.

Дослідник розділив життя людини на вісім окремих стадій психосоціального розвитку Его. Повноцінно функціональна особистість формується шляхом проходження усіх указаних стадій. Вони супроводжуються кризою - моментом, котрий виникає як наслідок досягнення певної психологічної зрілості і соціальних вимог, що ставляться до індивіда на певній фазі становлення (таблиця 2). Криза — умовне найменування перехідних етапів вікового розвитку.

Кожна психосоціальна криза утримує позитивний і негативний компоненти. Якщо конфлікт розв'язується задовільно (тобто Я збагатилося новими позитивними якостями), то Его вбирає в себе новий позитивний компонент (наприклад, довіру і автономію) й гарантує здоровий розвиток особи у подальшому. Якщо, навпаки, конфлікт залишається невирішеним, то Его травмується, йому наноситься шкода, а відтак у ньому функціонує негатив (наприклад, недовіра, сором, сумніви). Іншими словами, треба щоб суспільство, близька група сприяли адекватному розв'язанню кожної кризи, адже лише тоді людина здатна повноцінно підійти до наступної фази самозростання.

Таблиця 2

Стадії психосоціального розвитку та їх змістова сутність

(за Е. Еріксоном)

Стадії

Вік

Психосоціальна

Позитивні

Лінії розвитку

П/п

Криза

Новоутворення

Нормальна

Аномальна

1.

Орально-

Народження

Базальна довіра

Надія

Довіра до світу,

Недовіра до

 

Сенсорна

- 1 рік

- базальна недовіра

 

Оптимізм, любов, бажання до життя

Світу, песимізм, емоційна ізоляція, бажання смерті

2.

М'язево-

1-3 роки

Автономія -

Сила волі

Автономія,

Сумнів, сором,

 

Анальна

 

Сором і сумнів

 

Самостійність, воля

Залежність від інших

3.

Локо-

3-6 роки

Ініціативність -

Мета

Ініціативність,

Пасивність,

 

Моторно-

 

Провина

 

Активність,

Звинувачення

 

Генітальна

 

 

 

Самостійність, бажання

 

4.

Латентна

6-12 років

Працелюбність - неповноцінність

Компетентність

Упевненість у собі,

Функціональна грамотність

Неповноцінність, невіра у свої сили

5.

Підліткова

12-19 років

Его-ідентичність - рольове змішування

Вірність

Знаходження свого "Я", вірність собі, визнання себе іншими

Тривога,

Одинокість,

Інфантилізм

(прояв дитячих

Рис у дорослого),

Незнаходження

Свого "Я",

Невизнання

Людьми,

Ворожість

6.

Рання

20-25 років

Інтимність -

Любов

Відчуття

Ізоляція,

 

Зрілість

 

Ізоляція

 

Близькості,

Одинокість

 

(молодість)

 

 

 

Інтимності, єдності з людьми, кохання

 

7.

Середня

26-64 роки

Продуктивність

Турбота

Творчість,

Застій, егоїзм,

 

Зрілість

 

- застій

 

Улюблена робота, виховання дітей,

Задоволення життям

Егоцентризм

8.

Пізня

65 років -

Его-інтеграція -

Мудрість

Прийняття

Розчарування у

 

Зрілість

Смерть

Відчай

 

Себе, життя,

Житті

 

(старість)

 

 

 

Виникнення мудрості

 

 

Психосоціальний розвиток людини від народження до школи: немовлячий вік, раннє дитинство та вік гри. Становлення особи відбувається упродовж усього життя. Перша психосоціальна стадія відповідає оральній фазі за З. Фройдом, охоплює перший рік буття, де формується відчуття довіри. Дитина сприймає зовнішній світ як безпечний, стабільний, а людей як турботливих та надійних. Міра розвитку у немовляти почуття довіри до інших залежить від якості отриманої нею материнської турботи. Інакше кажучи, це відчуття виникає не від кількості їжі чи прояву батьківської ніжності, а від здатності матері передати своїй дитині почуття впізнавання, постійності і тотожності переживань. Щоб відбувся процес ефективного розвитку, немовлята повинні довіряти не лише зовнішньому світу, а й внутрішньому, тобто навчитися довіряти собі. Зазвичай зазначену поведінку спостерігаємо тоді, коли дитина спроможна переносити відсутність матері без надзвичайного страждання і тривоги.

Причину першої психологічної кризи пов'язують із якістю материнського догляду за дитям. Якщо матір характеризується ненадійністю, неприйняттям немовляти, то це закономірно спричинює кризу, тобто викликає у дитини психосоціальну установку страху, недовіри тощо, котра спрямовується на світ у цілому і на окремих людей зокрема й буде виявлятися на пізніших стадіях особистісного розвитку. Відчуття недовіри посилюється тоді, коли немовля перестає бути для матері головним моментом у її житті (наприклад, вона відновлює перервану кар'єру, або народжує наступну дитину).

Отож батьки, які відчувають себе невпевнено у цій ролі, або їх система цінностей суперечить загальноприйнятому в певній культурі стилю життя, можуть створювати для дитини атмосферу невизначеності, двосенсовості, у результаті чого виникає глобальне почуття недовіри. Саме внаслідок такого неблагополучного поведінкового розвитку виникають депресія у немовлят і параноя у дорослих.

Загалом криза "довір'я — недовір'я" (або інша наступна) не завжди знаходить розв'язання протягом першого чи другого року життя. Відповідно до епігенетичного принципу вищевказана дилема буде виявлятися знову і знову на кожній наступній стадії розвитку, хоча вона і є центральною лише для немовлячого періоду. Адекватне здолання кризи довір'я -важливий етап зростання дитини у подальшому житті.

Здоровий розвиток немовляти не є результатом тільки відчуття довіри, а скоріше зумовлений сприятливим співвідношенням довіри і недовіри. Адже зрозуміти, чому не треба довіряти, також важливо, як і пізнати, чому довіряти необхідно. Крім того, у різних культурах і суспільних групах матері навчають переживати це відчуття по-різному. Однак шлях до набуття базальної (грец. Basis - основа і лат. Emovere - збуджувати, хвилювати) довіри за своєю сутністю універсальний: людина довіряє соціуму так, як власній матері, немов би вона ось-ось повернеться і нагодує її у потрібний час.

Позитивну психосоціальну якість, сформовану в результаті успішного розв'язання конфлікту "довіра - недовіра" називають терміном надія. В дорослої особи вона є підґрунтям формування віри. Надія - це фактично перша позитивна якість Его, котра підтримує впевненість людини упродовж її життя.

Привласнення відчуття базальної довіри створює підґрунтя для досягнення певної автономії і самоконтролю, уникнення відчуття сорому, сумніву і приниження. Цей період відповідає м'язево-анальній стадії, за З. Фройдом, і продовжується протягом другого і третього років життя. Дитина, яка взаємодіє з батьками у процесі навчання туалетної поведінки, виявляє, що їхній контроль буває різним: він може бути формою турботи, або деструктивною формою приборкання і мірою присікання. Почуття самоконтролю без втрати самооцінки є онтогенетичним джерелом упевненості у вільному виборі. Надмірний чужий контроль і одночасна втрата самоконтролю можуть стати поштовхом у розвитку постійної схильності до сумніву та сорому.

До виникнення цієї фази діти повністю залежать від інших. Проте, оскільки у них швидко розвивається нервово-м'язева система, мова і соціальна вибірковість, вони починають досліджувати своє оточення і взаємодіяти з ним незалежніше. Також у дітей виникає прагнення робити усе самим (наприклад, умиватися, одягатися, їсти) і спостерігається поява установки "Я сам", або "Я - те, що я можу!".

Позитивне розв'язання психосоціальної кризи на цій стадії залежить від готовності батьків поступово надавати дітям свободу самим здійснювати контроль над своїми діями. Старше покоління повинно ненав'язливо, але чітко й зрозуміло, із все більш м'яким контролем, не обмежувати поведінку нащадків у певних сферах життя (проведення ігор і відпочинку, дружньо- інтимні взаємостосунки тощо).

Е. Еріксон розглядає переживання сорому дитини як дещо близьке гніву, який спрямований на саму себе, коли їй не дають змоги розвивати власну автономію і самоконтроль. Сором з'являється, якщо батьки нетерпляче, напружено і постійно роблять за неї те, що вона може робити сама. Або, навпаки, коли старші очікують, що діти виконають те, чого вони, ще не спроможні зробити.

У тих випадках, коли батьки постійно й надмірно опікують дитину чи стають глухими до її потреб, у неї з'являється відчуття сорому, або сумніву у здатності контролювати навколишній світ та володіти собою. Замість того, щоб бути впевненим у собі і налагоджувати комфортні взаємини з оточенням, такий наступник думає, що інші його розглядають, ставляться з підозрою чи вважає себе вкрай нещасливим. У нього також слабка сила волі, він посту­пається тим, хто над ним головує, або його експлуатує. У результаті такої поведінки в дитини формуються такі риси як невпевненість у собі, приниження і слабковольність. За будь-яких умов привласнення відчуття автономії розвивається дитяча довіра, безпосередність і відкритість до світу.

Конфлікт між ініціативою та провиною — останній у дошкільному віці, який називають "віком гри". Він співвідноситься із фалічною стадією у теорії З. Фройда й триває від чотирьох років до школи. У цей час у дітей з'являється додаткова відповідальність за себе і за те, що становить власне їхній світ (іграшки, домашні тварини, брати, сестри). Вони починають цікавитися працею інших. Успіхи в оволодінні мовою і розвиток моторики дає змогу контактувати із ровесниками і старшими дітьми за межами дому, що розширює соціальний простір активної участі у різних суспільних іграх. Це вік, коли вони починають відчувати, що їх сприймають як людей і рахуються з ними, а життя має сенс. "Я - те, що я буду" - стає у дитини головним почуттям ідентичності під час періоду гри. Ініціатива додає автономії здатності брати на себе обов'язки, планувати, енергійно виконувати будь-які справи чи завдання, щоб просуватися вперед.

Крім того, якщо батьки сприяють виробленню самостійності у дітей, то вони відчувають підтримку власної ініціативи. А почуття провини перші викликають у них тоді, коли не дозволяють їм діяти автономно. В усіх випадках, якщо дитина пригнічена відчуттям провини, то буде виявляти власну нікчемність. Такі вихованці бояться постояти за себе і надзвичайно залежать від дорослих. Їм не вистачає цілеспрямованості чи рішучості, щоб поставити перед собою реальну мету і домогтися її досягнення. Постійне відчуття провини може стати причиною патології, пасивності, імпотенції і фригідності.

Становлення Его-ідентичності у шкільний вік та у період юності.

Четвертий психосоціальний етап розвитку людини розпочинається із 6 років та триває до 12 і відповідає латентній фазі у теорії З. Фройда. Припускається, що у цей час дитина оволодіває елементарними культурними навичками, істотно зростають її здібності до логічного мислення, самодисципліни й взаємодії з іншими.

У дітей-підлітків розвивається почуття працелюбності, коли вони починають осягати технологію культури, навчаючись у школі. Его- ідентичність вихованця можна сформулювати так: "Я - те, чого навчився". Небезпечним на цій стадії є виникнення почуття неповноцінності, або некомпетентності. Наприклад, якщо школяр сумнівається у власних здібностях чи статусі у середовищі ровесників, то це викликає в нього небажання вчитися (до того ж у цей період виникають ті чи інші установки стосовно вчителів та учнів). Відчуття неповноцінності може також розвинутися, коли сам юний наступник виявляє, що його стать, раса, релігія, соціально-економічний статус (а не рівень знань і мотивація) визначають особистісну значущість і гідність. У результаті інколи втрачається упевненість у здатності ефективно функціонувати в суспільстві.

Отож, відчуття компетентності й працелюбності у дітей 6-12 років залежать від шкільної успішності. Але ці відчуття функціонують не лише у співвідношенні із навчанням, а й у міжособистісній взаємодії, в якій розгортаються пошуки індивідуальних і суспільних цілей. Відтак людська компетентність - це підґрунтя для ефективної участі кожного в різноаспектній діяльності.

Пора юності співпадає із п'ятою стадією у схемі життєвого циклу і є важливим періодом у психосоціальному розвитку людини. Завдання, з котрим зустрічаються підлітки у цей час, полягає в тому, щоб поєднати у цілісність усі знання про себе (які вони сини чи доньки, школярі, спортсмени, музиканти тощо) та інтегрувати ці багаточисленні образи Я в особисту ідентичність. Остання являє собою усвідомлення як минулого, так і майбутнього, котре викристалізовується із них. У період юності з'являються не суперечності між різними психологічними структурами, а швидше розвивається конфлікт усередині Его, тобто виникає протиріччя між ідентичністю і рольовим змішуванням. Іншими словами, основою всього стає Его та вплив на нього соціуму чи групи однолітків.

Становлення Его-ідентичності Е. Еріксон описує так: "Молодь, яка розвивається, переживає внутрішню фізіологічну революцію, прагне зміцнити свої соціальні ролі. Юнаки інколи хворобливо турбуються про власний зовнішній вигляд. Інтеграція, що з'являється у формі Его- ідентичності - це більше, ніж сума ототожнень, набутих у дитинстві. Це - дієвий потенціал внутрішнього досвіду, котрий, з одного боку, узгоджується з оцінкою Его-тотожності й цілісності, а з другого - ставленням інших"

.

Отже, для повноцінного формування себе як соціально-ефективної особи треба внутрішньо самоототожнюватися, що є передумовою для становлення позитивного образу Я і самоставлення. Якщо близькі оточуючі розглядають юнаків і дівчат цілісними та ототожненими, то у них виникають установки впевненості, самостійності й ініціативності. У такому разі внутрішній та зовнішній світи молодих осіб набувають бажаної інтегрованості й узгодженості.

Підґрунтям благодатного становлення людини у період юності є дитинство. Крім того, розвиток особистої ідентичності виникає під впливом тих соціальних груп, з якими вона себе ототожнює. Інколи цей процес може бути складним і навіть драматичним. Наприклад, молодій жінці важко досягнути чіткого відчуття ідентичності в суспільстві, котре розглядає її як людину "другого сорту". Тому свого часу феміністський рух отримав підтримку і сприяв жінкам у досягненні позитивного ототожнення.

В тому разі, коли підлітки не досягають особистого ототожнення, то виникає криза ідентичності або рольове змішування. Останнє характеризується нездатністю вибирати кар'єру чи навчатися. Багато юнаків та дівчат, які страждають цим конфліктом, відчувають душевний розлад, відсутність мети, непристосованість, відчуження тощо. Але життя насичене різноманітними змінами. Успішне розв'язання проблем на одній із стадій психосоціального розвитку не дає гарантії, що вони не з'являться на іншій. Відтак Его-ідентичність - це боротьба на все життя.

У багатьох країнах світу проблеми із підлітковими популяціями вирішені законодавчо, а також прийняті відповідні відстрочки до моменту виконання ними ролі дорослих. Ці інтервали називають психосоціальним мораторієм. Це дає змогу молодим людям спробувати виконати певну кількість різних соціальних і професійних ролей до того, як вони вирішать, що їм потрібно насправді. Наявні й інші приклади: багато юнаків звертаються до релігійних систем, вештаються чи шукають альтернативних форм шлюбу і сім'ї доти, поки не знайдуть свого місця у суспільстві.

Позитивною якістю, котра безпосередньо пов'язана з успішним виходом із кризи є вірність. Цей термін використовують у значенні "здатностей підлітка бути вірним своїм обіцянкам, не дивлячись на неминучі суперечності у системі його цінностей"

. Вірність дає змогу притримуватися моралі, етики, ідеології суспільства. Причому остання найповніше центрується в неусвідомленому наборі вартостей. Система цінностей - це та ланка, яка об'єднує суспільство та особистість, задіюючи її до сфери соціальних відносин, а відтак визначає індивідуальне творення, пізнання і сенс життя.

Категорія "цінність" - предмет дослідження майже всіх суспільно- гуманітарних наук, а тому є універсальною та міждисциплінарною. Зокрема, у філософії проблема людських вартостей розроблялася в окремому розділі - аксіології, що систематизує філософсько-теоретичне знання про цінності, тенденції і закономірності їх розвитку, а в психології виокремлюється окрема галузь - аксіопсихологія.

Загалом тлумачення цінності як міждисциплінарної категорії спричинює труднощі й у визначенні "вершини" вартісної системи. Залежно від теоретичного підходу нею є найзагальніше поняття аксіологічного змісту - благо, найуніверсальніша характеристика - краса (в естетиці), найбільша моральна цінність - добро (в етиці); у теорії пізнання - істина, у політиці - вітальність (життя індивіда). Фройдисти головною цінністю вважають насолоду, біхевіористи - адаптацію, гуманістичні психологи на верхній щабель ціннісної ієрархії ставлять людину, її життєве щастя.

Роль ранньої, середньої та пізньої зрілості у формуванні людини.

Шоста психосоціальна стадія формально означає початок дорослого життя. Це період одруження і становлення сім'ї. Протягом цього біосоціального інтервалу люди зорієнтовані на отримання професії і влаштування власного життя. Лише тепер особа по-справжньому готова до інтимних стосунків як у соціальному аспекті, так і в сексуальному. В цей час у людини на одному полюсі знаходиться інтимність, а на іншому - ізоляція.

Під терміном інтимність теоретик розуміє відчуття, котре ми виявляємо не лише у подружньому варіанті, а й до друзів, братів, сестер, батьків та інших родичів. Але він говорить і про власну інтимність, тобто здатність "поєднати воєдино самоідентичність із ідентичністю до другої людини без страху того, що щось втратиться у собі"

. Саме цей аспект інтимності розглядають як необхідну умову міцного шлюбу. Але справжнє відчуття ідентичності неможливо досягнути доти, доки не утвердиться стабільна ідентичність. Для того щоб перебувати у справжніх інтимних стосунках, потрібно щоб людина усвідомила те, хто вона, тобто мала повновагоме уявлення про власну Я-концепцію. А ось у юнацькому коханні кожен намагається перевірити свою ідентичність, тому використовує для цієї мети іншу особу. Це підтверджується такими фактами: юнацькі шлюби у віці від 16 до 19 років не такі тривалі, як у тих людей, кому за двадцять. У цьому прикладі вбачається доказ того, що більшість, особливо жінки, які одружуються, мають мету набути ідентичності через іншу людину і завдяки їй. Проте, обстоюючи такий принцип, неможливо побудувати здорові інтимні стосунки. Насправді ідентифікація з іншим заради власної вигоди - оманливий шлях для повноцінного становлення Его. Адже людське Я загалом, без справжнього відчуття повнокровного проживання з іншим, буде існувати формально, відчужено, депресивно.

Відомий фундатор Его-психології розглядає інтимність ширше і як щось більш значуще, ніж просто сексуальна близькість. Вона в досконалих формовиявах інтегрує й емпатію, і відкритість, і здатність довіряти себе іншому. А головною небезпекою на цій психосоціальній стадії є надмірне захоплення собою чи уникнення міжособистісних взаємостосунків. Нездатність встановлювати спокійні та довірливі взаємини спричинює відчуття одинокості, соціального вакууму та ізоляції. Адже такі люди взаємодіють формально, схильні до поверхового спілкування, відмежовуються від справжнього захоплення у міжособистих стосунках.

Серцевинна позитивна якість, яка пов'язана із нормальним виходом із кризи інтимність-ізоляція, — любов. Це - здатність довіряти себе іншій людині, залишатися вірним цим стосункам навіть тоді, коли вони потребують поступок. Вона виявляється у турботі, повазі і відповідальності за партнера. З іншого боку, соціальний зв'язок на стадії ранньої зрілості характеризується актуалізацією етичних проблем. Справжнє моральне відчуття виникає тоді, коли ми усвідомлюємо цінність тривалої дружби і соціальних обов'язків.

Сьома стадія стосується середніх років життя. Її основна проблема - вибір між продуктивністю та інертністю. Перша проявляється поряд з турботою людини не тільки за благополуччя наступного покоління, а й за стан суспільства, у котрому воно житиме і працюватиме. Відтак продуктивність - це турбота старших про тих, хто прийде їм на зміну. В цьому разі відчуття самореалізації у людини пов'язане із позитивними досягненнями її нащадків. Але продуктивність притаманна не лише батькам, а й тим, хто вносить щось нове у виховання і керівництво процесом окультурення наступників.

Якщо у дорослих людей здатність до продуктивної діяльності настільки висока, що переважає над інертністю, то з'являється позитивна якість - турбота. Вона є психологічною протилежністю байдужості й апатії. Турбота виникає із відчуття, що хтось, або щось має значення для людини. Вона являє собою розширення взятих на себе обов'язків піклуватися про інших, результати та ідеї, до котрих особа виявляє інтерес. Отож турбота - це не тільки відчуття обов'язку, а й власне прагнення внести щось ціннісне у життя нащадків.

Ті особи, кому не вдається зайнятися продуктивним надбанням, поступово переходять у стан самозаглиблення, за якого головною метою життя є особисті потреби і матеріальні зручності. Ці люди не турбуються ні про кого, ні про що, вони лише слідують своїм бажанням. Із втратою продуктивності особистість перестає функціонувати як діяльний суб'єкт суспільства, а життя перетворюється у задоволення власних потреб.

Остання психосоціальна стадія, що охоплює вік від 65 років до смерті, підсумовує життя людини. Це час, коли кожен переглядає свої життєві рішення, пригадує досягнення та невдачі. Практично в усіх культурах вказаний період знаменує початок старості, де людину покидають фізичні сили, погіршується здоров'я і ведеться скромне життя. У цей час суб'єктивне переживання часу похилою людиною спрямовується на різноманітні особистісні турботи, спогади про прекрасне минуле. Отож фаза повної зрілості характеризується не стільки психосоціальною кризою, скільки оцінюються усі попередні стадії розвитку Его, тобто підводиться певний підсумок у своєму життєзреалізуванні. "Лише у того - хто якимось чином турбувався про справи та людей, переживав тріумфи, поразки, надихав інших, виголошував ідеї - тільки у того можуть поступово дозрівати плоди семи попередніх стадій. Я не знаю кращого визначення для цього, - пише Е. Еріксон, - ніж Его-інтеграція"

.

Відчуття інтеграції Его виникає через здатність людини аналізувати усе власне минуле життя (шлюб, дітей, онуків, кар'єру, досягнення, соціальні стосунки) і здатність сказати собі: "Я задоволений". Смерть таку людину не лякає, оскільки вона бачить продовження себе в нащадках, або у продуктах творчості. Адже тільки у старості виникає справжня зрілість і відчуття "мудрості прожитих років. Мудрість - це усвідомлення безумовного значення самого життя перед обличчям своєї смерті"

.

На протилежному полюсі знаходяться люди, котрі ставляться до власного буття як до згустку нереалізованих можливостей і помилок. Тепер на схилі життя вони усвідомлюють, що вже занадто пізно розпочинати усе спочатку чи шукати нові шляхи, щоб відчути цілісність Я. Відсутність інтеграції позначається у прихованому страху смерті, відчутті постійної невдачі і турботі про те, що щось "може трапитися". Такі люди здебільшого жалкують, що неможливо прожити життя спочатку, щоб виправити припущені помилки. А інколи трапляється так, що надзвичайно тотальне почуття суму, жалість чи смуток можуть призвести до сильного озлоблення і навіть параної. Тоді загальнорозповсюдженим страхом у старших людей стає внутрішнє волання не доживати у будинку престарілих. Навпаки, щоб зберегти відчуття Его-інтеграції люди похилого віку повинні брати активну участь у певних видах діяльності - вихованні онуків, політиці, подорожуваннях тощо. Це дасть змогу їм зберегти власну життєдайність, тобто цілісність свого Я.

Его-інтеграція особи в контексті життєвого вчинку. Життєвий шлях був об'єктом досліджень багатьох відомих психологів: Еріка Еріксона, Сергія Рубінштейна, Бориса Ананьєва та інших мислителів. Але поєднати його зі шляхом творчим — зумів український психолог і філософ Володимир Роменець (1926-1998). Життєвий шлях людини - це її індивідуальна історія, що має свої межі, певні періоди, міру завершеності, вичерпаності. Творчий шлях є шляхом постійних модифікацій особистісного світу, метою якого є творення людиною самої себе. Поєднання життєвого шляху особи із творчим, мудродійним у психології називають вчинковою Его-інтеграцією. Его-інтеграція — об'єднання усіх своїх Я у системно-функціональну цілісність.

У світі існує багато конфліктів, невизначеності, випробувань, сподівань, розчарувань тощо. Але ядром розв'язання усіх явних і прихованих суперечностей, котрі спричинюють психосоціальні внутрішні кризи Я, є людський вчинок. Він не може бути повністю завершений, оскільки у ньому особа прагне до самовдосконалення, наближує реальне Его до ідеального, духовного. На думку В. Роменця, вчинок - це підсумок попереднього етапу життя і внутрішнє спрямування людини до наступного. Адже лише через вчинкову дію можна зануритися у глибину буття. Відтак життєве поле вчений пропонує розглядати як ланцюжок важливих учинків, котрі дають змогу людині досягнути індивідуальну і суспільну мету. У психологічній літературі виділяють вчинки буденності, екзистенції, самопізнання, істини, краси, добра тощо.

Вчинок - центральна ланка, осередок усіх можливих форм людської діяльності, і не тільки моральної. Він об'єктивує відношення між особою та матеріальним світом, зменшує невідповідність ідеального Я із Я-реальним, а відтак наближає її до мети. Основним критерієм, за яким визначається вчинок, - на переконання українського психолога Віталія Татенка, - це творення нового. Крім того, не існує такого стану, в якому б дія не мала вчинкового значення. У людини вона вирізняється моральним, естетичним, пізнавальним аспектом як вираженням активного ставлення до світу, природи. У тварин дія також має вчинковий характер, "оскільки вона не тільки залежить від середовища, а й у самозреалізуванні тварини визначає та активно створює умови свого перебігу. Наприклад, у випадках, коли для мор­ських велетнів-китів — у місцях їхнього мешкання, не вистачає їжі, певна їх частина викидається на берег і гине, щоб зберегти життя іншим. До такої ж добровільної самопожертви вдаються сухопутні тварини - антилопи: якщо їх кількість починає переважати можливості задоволення стада в їжі, то певна частина його відділяється і з високої кручі кидається у прірву.

Нас по-справжньому дивують випадки, коли дельфіни рятують потопаючих, коли якась птаха б'ється до смерті, захищаючи своїх пташенят, коли пес, якого господарі не взяли з собою у літак, кілька років чекає їхнього повернення на аеродромі.

Серед людей подібні та інші, більш високі у моральному розумінні, вчинки широко представлені в літературних джерелах, хоча у реальному житті пересічної людини "зустрічі" із справжніми вчинками відбуваються не так уже й часто. Так, в історії окремих народів існувала, а подекуди існує й донині традиція, за якою "проблема старих людей" розв'язується дуже просто - шляхом убивства. Зокрема, в Меланезії був поширений звичай закопувати жи­вими старих людей, які вже не можуть виконувати роботу. На Вогняній Землі, коли виникала загроза голоду, старих жінок з'їдали раніше, ніж собак. Туземці пояснювали це тим, що собаки можуть ловити моржів, а старі жінки - ні.

Існують учинки, які взагалі можуть не виявляти себе зовні, наприклад, коли внаслідок напруженої внутрішньої боротьби із самим собою індивід кардинально змінює свою життєву позицію, ставлення до себе чи до оточуючих, або до справи, що уявлялася найголовнішою у житті. Це - вчинки умовчання, утримання, внутрішньої незгоди, а також клятва собі як психодуховний учинок.

Отож, якщо розглядати вчинок у широкому розумінні слова, то реально прийти до висновку про нього як універсальний механізм самовідтворення буття всього сущого. Інша річ, що на різних його рівнях вчинковість набуває різно­манітних форм і змістів. Вчинок - це і засіб, і мета історичного поступу людства. Від учинку через учинок і до вчинку - саме такою вбачається логіка духовно- психологічного розвою людської цивілізації. Проте можна стверджувати, що і логіка розвитку конкретної особистості має

Змiст

Нові надходження

Всього підручників:

292