Соціологія і психологія Я-концепції

Тема 9-10 СПОНТАННО-ДУХОВНА ОРГАНІЗАЦІЯ Я-КОНЦЕПЦІЇ УНІВЕРСУМА

Ідея спонтанної активності (ІСА) у духовному контексті. Принципи активності та саморозвитку як форми спонтанної активності. Принцип ієрархічності та його психологічний зміст. Принципи самоорганізації духовної сфери людини як універсума. Науковий аналіз напрямків соціально-психологічного                                         обґрунтування

Духовності. Самотворення Я-духовного універсума за інноваційної системи модульно-розвивального навчання.

Ідея спонтанної активності (ІСА) у духовному контексті. Спон­танність (лат. Spontaneus - самодовільний) - характеристика процесів, котрі викликані не зовнішніми впливами, а внутрішніми причинами. Процитуємо побутовий образ причинності, описаний російським психологом Володимиром Колесниковим. Діти 5-6 років думають, що автомобілі їдуть від того, що водій рухає кермом "туди-сюди ". Також їм дивно, чому кабіна у вантажній машині знаходиться попереду, оскільки водій як штовхальна причина має знаходитися позаду. Такі дитячі образи причинності характерні інколи й для дорослих. Розуміння ідеї спонтанної активності дається не просто, тому що важко перебороти побутові образи причинності.

Ще в далекій античності Стагірит Арістотель говорив про існування деякої причини, яка є причиною для самої себе. Для того щоб зрозуміти цей вислів уявіть зерно, що випадково розкидане на поверхні столу. Потім постукаємо по ньому. Зернятка будуть підскакувати, самоорганізовуватися у якийсь малюнок. Цей приклад, звичайно, є парадоксальним. Але якщо спостерігати за організацією життя на Землі з моменту її зародження, і стиснувши час до кількох хвилин (як у швидкому кіно), то ця картина схожа на самоорганізацію зерен на столі. Отож активність - це не лише саморух, а й самоорганізація, бажання діяти від менш організованого стану до більш організованого, тобто це новий тип спонтанного руху.

Наведений приклад дає розуміння побутової причинності з позиції ідеї спонтанної активності: якщо щось рухається, то це не обов'язково хтось рухає, або щось самоорганізується, то не обов'язково це організовує хтось чи щось. Зазначена концепція причинності довгий час існувала лише на філософському рівні (Сократ, Платон, Арістотель), а у психології владарювала картезіанська (Р. Декарт) стратегія. І лише вчення про "живі монади" німецького філософа, математика, мовознавця Готфріда Вільгельма Лейбніца дало імпульс для створення нового підходу про причинність у психології, на основі якої сформувалася концепція несвідомого. Останнє можна уявити як активний океан, кожний елемент якого спонтанно прагне із стану сну (глибини несвідомого) перейти в бадьорий (поверхня свідомості). Або інший приклад: уявимо собі, що сни — це як зірки на небі, вдень їх не видно, а вночі вони загоряються таємничим світлом. Отож зірки вдень - це як несвідоме у психіці: їх не видно, але вони реально існують. Несвідоме — теоретичний конструкт, що пояснює смислове багатоманіття психічних процесів, поєднує їх і стосовно яких відсутній об'єктивний контроль.

Щоб зрозуміти особливості неусвідомлених психічних сил процитуємо приклад, що наводить В.Н. Колесников. У стані гіпнозу жінці навіяли, що після того, як вона прокинеться, то має підійти до вішалки, взяти пара­сольку і розкрити її. Після виходу обстежуваної із гіпнозу експериментатор почав розмовляти з нею на нейтральні теми. А жінка несподівано підійшла до вішалки, взяла парасольку і, автоматично, у процесі розмови, відкрила її. У цей момент гіпнотизер звернув увагу на незвичну поведінку і сказав: "Ви прийшли на прийом, ми серйозно розмовляємо, а Ви парасольки відкриваєте!" Жінка спочатку розгубилася, а потім швидко придумала псевдопричину. Вона

Відповіла: "Мені потрібно терміново дізнатися, відкриється парасолька, чи ні, оскільки вона зламалася, а на вулиці, здається, дощ починається ".

На цьому прикладі можна виявити два принципово важливих моменти. Перший доводить, що причини вчинків людини часто нею не усвідомлюються, але саме несвідоме спрямовує її на їх здійснення. Другий демонструє, що неусвідомлена сила стимулює особу до вчинкових дій, у процесі яких вона придумує неправдиві причини з приводу їх виникнення. Відтак, щоб зрозуміти приховану поведінку, треба оволодіти методом глибинної психології - психо­аналізом. Під останнім розуміють мистецтво бачити за словами чи вчинками людини її справжню сутність. "Для того щоб зрозуміти концепцію несвідомого, необхідно знати, що спонтанною активністю керують через вплив на умови цієї активності. Реалізація ІСА у психології втілилася у концепцію несвідомого. Ефективне управління душевним світом - це вплив на умови

„13

Розвитку, а не пряме втручання у внутрішній світ людини . Психоаналіз (грец. Psyche - душа + analysis - розкладення, розчленування) - психологічний напрямок, що заснований З. Фройдом у кінці ХІХ ст.; розвивався із методу вивчення і лікування істеричних неврозів.

Основними принципами причинності, що знаходяться в основі ІСА (за В.Н. Колесниковим), є: активності, саморозвитку та ієрархічності. Перший ґрунтується на пріоритеті внутрішнього над зовнішнім. Отож, щоб зрозуміти людину треба пізнати глибинні сили, котрі із несвідомого зумовлюють її життя та вчинки. У другому принципі обстоюється переважання майбутнього над минулим. Щоб вивчити людину треба пізнати не лише її минуле (чому?), що діє із несвідомого, а й зрозуміти майбутнє (для чого?), котре також знаходиться там само. Адже причини поведінки кожного приховані здебільшого не в минулому, а в майбутньому. Для того щоб зрозуміти хво­робу, треба знати не тільки те, чому захворіла людина, а й те, для чого?

13 Колесников В.Н. Лекции по психологи индивидуальности. - М.: Институт психологии, 1996. - С. 21, 22.

Інколи хворобу можна розглядати як фізіологічну совість організму. Звідси виникає новий підхід до тлумачення причин захворювання: якщо болить, значить організм сигналить про неправильний стиль життя (наприклад, харчування), а тому боротися із цією біллю, знешкоджуючи її, недоцільно, так само, як і боротися із совістю, знищуючи її. Для одужання потрібно шукати умови правильного способу життя, за якого хвороба сама щезне, а совість заспокоїться.

Принцип ієрархічності ґрунтується на пріоритеті метасистемного над субсистемним. Щоб зрозуміти людину, треба пізнати не лише її індивідуальні глибинні сили (істоти), що діють із несвідомого, а й зрозуміти, які над- індивідуальні системи (метаістоти) обумовлюють її життя. Метаістота (грец. Meta - після) - термін для позначення верхнього рівня ієрархії (наприклад, зграя риб), що утримує в собі істоти (окремі риби). Останні містять субістоти (нейрони мозку кожної рибини) (за В.Н. Колесниковим). Метасистема — система, що обіймає інші системи або надсистема.

Отже, логіка розвитку ідеї спонтанної активності обґрунтовує три принципи причинності. Причому правило витлумачення активності стосується просторового аспекту, саморозвитку - часового, а ієрархічності - організаційного. Розгортання ІСА у три принципи причинності втілюється у пріоритет "суб'єктивного (внутрішнього, майбутнього, метасистемного) над об'єктивним (зовнішнім, минулим, субсистемним), що і є основним

.,,14

Постулатом психології духовності .

Філософське розуміння психології духовності припускає ознайомлення із трьома її основними категоріями - об'єктивним духом, особистим духом та об'єктивованим духом. Перша - це філософський синонім психологічного розуміння духовності, яка розглядається як основна глибинна сила сфери несвідомого. Друга (особистий дух) - синонім семи святостей (за В.Н.

Колесниковим). У теорії модульно-розвивального навчання останні названі психодуховними формами пізнання себе. Крім того, у взаємодоповненні сім святостей (віра, честь, користь, любов, краса, істина, справедливість) сприяють становленню повноцінно духовної людини. Третя (об'єктивований дух) - філософський синонім результатів проекції духовності на продукти людської діяль­ності (твори науки і мистецтва, в яких пізнається живий дух, котрий їх створив).

Отож принцип активності розглядає духовність як прояв об'єктиво­ваного духу, через який можна спілкуватися із продуктами культурами. У засадничому правилі саморозвитку обстоюється переважання молодих духовних сил (святостей) над старими (тваринними чи біологічними, наприклад, лібідо). У принципі ієрархічності метасистема є головним рушієм несвідомого, яка називається психологічним поняттям - духовність. "Психологію, що розглядає духовність як основну глибинну силу людського несвідомого, точніше назвати психологією духовності. У випадку повної реалізації вимог усіх трьох принципів причинності головною силою сфери несвідомого треба вважати духовність, а "ядро" особистості повинно бути утворене святостями. Тоді визначальними ознаками пробудження духовності будуть такі характеристики: а) суб'єктивний простір має бути важливіший за об'єктивний, б) суб'єктивний час пріоритетніший за об'єктивний (астроно­мічний), а в) суб'єктивна чистота ґрунтовніша за об'єктивну"15. Проаналізуємо детальніше зазначені принципи з позицій різних психо­логічних теорій.

Принципи активності та саморозвитку як форми спонтанної ак­тивності. Просторовий підхід принципу активності відносить до внут­рішнього неусвідомлені сили, а до зовнішнього - усвідомлені. Зазначене правило розглядає усі елементи душевного світу "живими" істотами, або силами. Загалом із філософського погляду активність - це здатність матерії до спонтанної самоорганізації та саморозвитку. В.Н. Колесников пише: якщо матерія не буде самоорганізовуватися, то в майбутньому виникне "теплова смерть Всесвіту". Тому й життя останнього розглядають як живу систему, котра рухається від неорганізованого стану до організованого. Само­організація Всесвіту схожа на епізод із кінофільму "Термінатор", де біоробот від вибуху розплавився і розлетівся на шматки. Потім вони почали самостійно збиратися, поєднуватися у тіло, яке врешті-решт ожило. Так і Всесвіт, як не розсіюють його катаклізми у просторі, схожий на робота, що прагне до організованого стану. Відтак якщо система містить властивості самоорганізації, то це рівнозначно тому, що вона є активною. Виходячи із постулату внутрішньої активності матерії під її розвитком розуміють само­розвиток, під організацією - самоорганізацію.

Принцип активності у вивченні душевного світу полягає у тлумаченні його елементів як "живих" істот. Зазначену динаміку вперше відкрив Г. Лейбніц. Згідно з методологемою вченого, вічно "жива" активність елементів душі ніколи не згасає і виявляється у постійному бажанні вивільнити їх із актуального стану в потенційний.

З. Фройд також обґрунтовує ідею "живого" ставлення до сил не­свідомого. Але при виділені останніх притримується критерію біологічності і не визнає надіндивідуальних (метасистемних) сил душі. Головною силою не­свідомого психоаналітик вважав інстинкт сексуального потягу - лібідо. На його думку, воно дає силу усім елементам душі. У випадку грубого пригнічення основного потягу мораллю і нормами поведінки, його "жива" активність виявляється у свідомості у вигляді симптомів душевного розладу - сексуального неврозу. Отож фройдизм функціонує згідно з принципом активності, але не відповідає саморозвитку та ієрархічності.

Відтак основна ідея принципу активності полягає в інтерпретації елементів душевного світу як "живих" систем, котрі прагнуть перейти із сфери несвідомого у свідоме. Відповідно до вказаного принципу виникнення людського неврозу обґрунтовується як порушення правила "живого" ставлення до сил несвідомого, внаслідок чого деформується адекватне керівництво особою власними неусвідомленими інстинктами.

Згідно з "принципом саморозвитку ядро душевного світу становлять не "старі" тваринні сили (за З. Фройдом "Ід"), а еволюційно нові - духовні, які називаються: Вірою, Честю, Користю, Любов'ю, Красою, Істиною, Справед­ливістю. Саме вони покликані не пригнічувати сексуальні потяги, а їх одухотворяти. Зазначений принцип відносить до минулого біологічні сили, а до майбутнього - духовні. Крім того, згідно з цим правилом системи майбутнього називаються духовними силами"16. Загалом використання принципу саморозвитку у психології - це уміння передбачати майбутні події людини через відповідне трактування психоаналітичного матеріалу (малюнки, сни і т. Ін.).

З. Фройд, як відомо, "оживив" сили несвідомого, проте визнавав в основному лише біологічні потяги. А. Адлер зробив великий крок у розвитку концепції несвідомого, тому природно, що систему своїх поглядів назвав "індивідуальною психологією". Остання відповідає принципам активності й саморозвитку, але не реалізує вимоги ієрархічності. Хоча пізніше у працях А. Адлера все ж виникає ідея ієрархічності, коли він говорить про те, що здорова психіка повинна містити суспільне відчуття, тобто нормальне душевне становлення має спрямовуватися в майбутнє.

Якщо З. Фройд, керуючись біологічним критерієм, вважав, що у сфері несвідомого діють лише сили минулого - інстинкти та потяги, то А. Адлер доводив, що там існують еволюційно нові - майбутні потенції, які повинні переважати над усіма іншими. Підхід останнього називають ще телеологічним (грец. Teleos - ціль, logos - учіння), або вчення про внутрішнє цілепокладання. Зауважимо, що телеологія - це не лише вчення про ціль, а й про неусвідомлену мету, на що окремо вказує А. Адлер.

Згідно з А. Адлером духовні сили прагнуть до вдосконалення, яке є вродженою потребою людини. Пригнічення цього вдосконалення позбавляє її смислу життя. Зазначені думки пізніше розвивалися В. Франклом, котрий стверджує, що саме вдосконалення утворює істинне ядро людської індивіду­альності. А. Адлер перший, хто послідовно обстоював небіологічний підхід до пояснення природи душевного світу людини як суспільної істоти.

Головною силою несвідомого австрійський учений вважає прихований "особистісний ідеал" (або "цільовий образ") досконалої людини. Його пробудження у несвідомому допомагає особі піднятися до індивідуального вдосконалення. Зазначимо, що особистісний ідеал людини дозріває до 3-5 років у глибинах несвідомого. Крім того, А. Адлер переконаний, що кожний індивідум досягає конкретної цілі завдяки творчості, котра тотожна самості. Очевидно, що під самістю австрійський дослідник розумів головну надіндивідуальну силу душі, котру в подальшому є сенс назвати духовністю.

У перших своїх працях останній переконаний, що основними рушійними силами розвитку людини є "бажання до влади", "відчуття спіль­ності" та біологічний критерій (як і З. Фройд), але у ширшому розумінні слова. Коли вчений ознайомився із роботами австрійського філософа Отто Вейінгера (1880-1903), який обстоював телеологічний підхід і вплив очікувань майбутнього, то відмовляється від біологічного принципу. Питання про головну силу сфери несвідомого А. Адлер вирішує на концептуальному підґрунті телеологічного критерію. Вчений стверджує, що ядро душевного світу утворюється все ж не "основним інстинктом" - лібідо, а образом "особистісного ідеалу", який спрямовує особу до вдосконалення. Якщо психоаналіз, за З. Фройдом, - це пригадування минулого, то за А. Адлером - "пригадування майбутнього". Також останній пропонує шукати у проектив­ному матеріалі (сни, фантазії, малюнки) не ситуацію сексуальної травми, а істинну глибинну ціль особистості. Відтак майбутнє окремої людини зазвичай закодоване у ранніх дитячих пригадуваннях.

Якщо біологічні інстинкти пригнічують духовні сили, то, за А. Ад­лером, виникає невроз. Стрижнем "особистісного ідеалу" є "суспільне відчуття", котре за умов пригнічення, спричинює появу душевної патології. В усіх людських невдачах, неслухняності дітей, у неврозах, невропсихозах, злочинах, самовбивстві, алкоголізмі тощо виявляється недостатність відповідного рівня суспільного відчуття. У зв'язку з цим А. Адлер обґрунтовує таку стратегію одужання від неврозу: 1) необхідно виявити методом ранніх пригадувань істинний "особистий ідеал", який, будучи пригніченим, нагадує про своє існування в окремих душевних рухах, снах, фантазіях тощо; 2) відкрити людині те, що вона перебуває у полоні марних цілей; 3) спільними зусиллями вивільнити із її несвідомого образ "особистісного ідеалу".

Розвиваючи ідею одужання від неврозу, вчений говорить про систему виховання дітей, яка ґрунтується на самостійності, оптимізмі та сміливості. Він радить: замість "сліпого" підкорення, надавати свободу вибору, формувати віру в майбутнє та виховувати молоде покоління мужнім. Ця тріада відповідає трьом принципам духовності: розвиток самостійності - активності, становлення оптимізму - саморозвитку, формування мужності - ієрархічності.

Відтак принцип саморозвитку є не лише методологічним правилом при­чинного аналізу психічних явищ в індивідуальній психології, а й є другим важливим законом духовного світу людини.

Принцип ієрархічності та його психологічний зміст. Зазначене правило потребує пошуку метасистемної (надіндивідуальної) причинності душевних явищ: активність субсистемного рівня задіяння у системний, а останній - у метасистемний і т. Д. Якщо вибрати для розгляду середній системний рівень, то вплив на нього процесів метасистемності має більший пріоритет (діє як причина), ніж субсистемний (впливає як умова).

Індивідуальність, - зазначає В.Н. Колесников, - утворюють дієві із несвідомого сили системного рівня (за К. Юнгом - особисте несвідоме) і надсили метасистемного рівня (за К. Юнгом - колективне несвідоме). При цьому останні, згідно з принципом ієрархічності, повинні мати пріоритет стосовно сил нижчого рівня ієрархії. Виходячи із зазначеного правила, цілісність ядра душевного світу має забезпечуватися сукупною активністю надсил. Їх (за К. Юнгом - архетипи) слід розглядати як живі метаістоти, про­будження яких спонукає людину до реалізації метацілей, причому як біологічних, тобто таких, котрі забезпечують виживання, так і небіологічних, що не забезпечують його, але надають життю смислу. І в одному, і в іншому випадку індивідуальні цілі у повно здоровій психіці повинні підкорятися надіндивідуальним метацілям. Однак в індивіда є можливість вибирати: слугувати метацілям тваринним і, відповідно, бути тваринною індивіду­альністю, або вибирати духовну мету і ставати духовною особою.

К.Г. Юнг головними силами, які утворюють індивідуальність людини, вважав архетипи "колективного несвідомого ". Саме ці сили минулого допомагають відновити цілісність душевного світу і водночас, як не прикро, пригнічують віру, честь, користь, любов, красу, істину та справедливість, порушуючи тим самим духовну еволюцію. Архетип (від грец. Arche - початок, typos - форма, зразок) - це психічний елемент колективного несвідомого, котрий виявляється в образах літератури і мистецтва, снах, міфах, казках.

Організаційний підхід, що реалізується у контексті принципу ієрархічності, припускає відносити субсили до субсистемного рівня, сили - до системного, а надсили - до метасистемного. Уявіть собі три мотрійки, що знаходяться одна в одній. Велика — це аналог метаістоти, середня — істоти (системний рівень), а маленька — субістоти (субсистемний рівень). Але на відміну від трьох мотрійок, тіла системної ієрархії (метаістоти, істоти, субістоти) немов би розчинені одна в одній. При цьому активність субістоти задіюється за правилом співдії в активність істоти, а вона — в метаістоти і так далі. Відтак пріоритет метасистемного рівня над субсистемним - це певне методологічне положення, що вказує на переважання високоорганізованої матерії над низькоорганізованою. Звідси філософське резюме: усе живе прагне від простого до складного, а все інше - навпаки.

Зазначимо, що тріада, "метасистема - система - субсистема" має аналогії. Зокрема, у психології користуються термінами "субетнос", "етнос" і "суперетнос". Субетноси - це великі групи людей, які наділені різними поведінковими відмінностями. Серед українців, це - козаки, столичні інтелігенти і та ін. Етноси мають здебільшого стереотипну поведінку і створюють великі коаліції - суперетноси, котрі в історії називаються "куль­турами", "цивілізаціями", "світами".

У фізіології активності радянського психофізіолога Миколи Бернштейна (1896-1966) ідея ієрархічності ілюструється таким випадком. Під час Великої Вітчизняної війни, раненого в голову бійця після лікування визнали непридатним до служби, оскільки він не міг підняти руку вище певного рівня. Але одного разу, коли солдат виходив із медичного кабінету, лікар сказав йому: "Ви шапку забули!" І тут хворий несподівано підняв руку за шапкою набагато вище того рівня, якого піднімав. Лікар крикнув; "Симулянт! Трибунал!" Уявіть собі стан хворого, котрий знову прагнув підняти руку до рівня шапки, але у нього нічого не виходило.

Проте знайшлися люди, які спасли бійця від цієї ситуації. Виявилося, що завдання просто підняти руку і підняти її для того, щоб взяти предмет, забезпечується різними психофізіологічними рівнями рухів. Очевидно, що частка "для", на підґрунті пошкодженого рівня, відобразила у бійця акту­алізований надіндивідуальний смисл.

Розглянемо відношення ієрархічності у фізіологічному експерименті на прикладі лисиці. "Згідно з принципом активності організм цієї тварини, як системи в цілому, активний завжди. Залежно від потребового стану (ПС) загальна активність її організму може конкретизуватися у системі нижчого рівня ієрархії, наприклад "їжі", або "сексі".

Якщо система "їжа", отримала підтримку від ПС, то автоматично витіснила "секс", заволоділа управлінням загальної активності і відтепер стала головним мотивом поведінки лисиці, яка шукає здобич. Зауважимо, що сила витісненої системи "секс " від цього не зменшилася, а продовжує збіль­шуватися і за зміни ПС здатна перемогти "конкурента " й оволодіти діями тварини. Головний мотив як глобальна стимуляційна система створює умови для актуалізації сил нижчого рівня ієрархії, тобто субсистем. Останні являють собою образ об 'єктів задоволення потреби (наприклад, це може бути мишка чи курка). Лисиця шукає здобич. Але може бути й таке, що образ миші, отримує підтримку від головного мотиву, витісняє образ курки й тварина налаштовується на запах першого. Коли лисиця поласує здобиччю ПС переміщається на систему "сексу".

Отож поведінка тварини підтримується ієрархією систем: активність - мотив - ціль (наприклад, здобич). Стійкість мотиву виявляється в тому, що коли організм лисиці спрямований на добування їжі, то зустріч із об'єктом задоволення сексуальної потреби лисом не викличе у неї сексуального бажання. А стійкість цілі конкретизується тим, що коли вона охоплена пошуком миші, то зустріч із зайцем може не викликати апетиту на нього. З цього приводу наводиться такий анекдот. Півень бігає за куркою, щоб зайнятися коханням. Поряд грузин кидає йому жменю зерна.

Півень залишає курку і починає його клювати. Грузин піднімає руки до неба і говорить: "Вай, вай! Господи, спаси мене від такого голоду !""17

Зазначимо, що принцип ієрархічності як стратегічна реалізація пріоритету метасистемного над субсистемним у глибинній психології розвивався в контексті науково-історичного переходу від фройдизму до аналітичної психології К.Г. Юнга. Мистецтво використовувати вказаний принцип у психології - це уміння бачити у взаємовідносинах двох індивідуальностей надіндивідуальну складову. З. Фройд "оживив" сили несвідомого, але визнавав лише індивідуальні біологічні потяги. К.Г. Юнг виділив нову сферу несвідомої психіки - колективне несвідоме. Біологічні інстинкти він образно назвав "душами" і відвів їм сферу особистого несвідомого, а до колективного несвідомого відніс також і тваринні потяги, однак більшого масштабу, назвавши їх "духами". Відтак аналітична психологія відповідає принципу активності та ієрархічності, але не співпадає із правилом саморозвитку, хоча пізніше К. Юнг уміло використовує цільову причинність для тлумачень снів, задаючи питання "для чого?" Саме так він пояснює активність архетипів як живих метаістот.

Більше того, К.Г. Юнг доводить, що у пам'яті кожної людини є сфера, у якій зберігається досвід попередніх поколінь, котрий утворений сукупністю архетипів. Але ми звикли до думки, що пригадати можна лише те, що бачили чи чули, проте забули. А ось концепція вченого допускає можливість вилучення з пам'яті "архаїчних образів" (тобто тих, що існували у давні часи), які наповнені конкретним змістом. Їх можна намалювати, виявити у музиці чи танці. В обґрунтуванні співвідношення двох сфер несвідомого швейцарський учений, безперечно, перевагу надає колективному над особистісним й у такий спосіб підкоряє інстинкти (за З. Фройдом - Ід) метаінстинктам.

Головною рушійною силою несвідомого К.Г. Юнг вважає архетип. Одним із основоположних архетипів є самість, котра забезпечує цілісність індивідуальності і захищає психіку від виникнення другого Я. Дослідник робить акцент на виживанні не шляхом посилення сексуальної привабли­вості, а через пробудження в собі надіндивідуальних надсил (наприклад, архетип клану, племені, етносу, суперетносу), які живлять біологічну силу. Такі індивіди мають більше шансів на виживання. Виділивши архетипи головними силами несвідомого в контексті біологічного підходу, К.Г. Юнг будує свою "містичну" стратегію психоаналізу, себто пропонує шукати у проективному матеріалі (сни, фантазії) прихований вплив архетипів.

Отож принцип ієрархічності потребує розробки метапсихології, що має розглядати кожний елемент душевного світу в ієрархії живих систем. Тому психоаналіз проективного матеріалу може використовувати не лише історію людини, а й людства в цілому, звертаючись до легенд, казок, міфів, містичних бачень.

Внаслідок порушення принципу ієрархічності, тобто коли індивідуальні сили починають домінувати над надіндивідуальними метасилами, виникає "містичний" невроз. Як відомо, за К.Г. Юнгом, фундамент людського життя становить досвід попередніх поколінь, який утворений сукупністю архетипів, котрі невидимо діють як "незалежні істоти" із глибини колективного несві­домого. У разі виникнення травмогенної проблемної ситуації (душевна травма, хвороба, смерть близьких і т. Ін.) Оживляються у сфері свідомості різні архетипи. Сильне їх вторгнення викликає невроз, який утілюється у містичних переживаннях та супроводжується страхом. Виділяють слабкий і сильний неврози. Останній може виявлятися так.

Існування колективного несвідомого легко розпізнати у випадках шизо­френії. Тут знаходять зреалізування багато міфологічних образів. Наприклад, коли один хворий кричить, що він може уявляти себе матір'ю-землею (колек­тивне несвідоме), інший - Наполеоном, Моцартом чи Бахом (особисте не­свідоме).

Колективне несвідоме (лат. Сопесйу^ - збірний) - провідний теоретичний конструкт аналітичної психології К.Г. Юнга, у межах якого до особистого несвідомого (забуте, витіснене) додається несвідоме, котре належало людству (наприклад, архетип).

Звідси стають зрозумілими також користь і шкода від музики стилю рок. У давні часи низькочастотними ударами по великих барабанах піднімали бойовий дух воїнів, котрі йшли на битву. Нині ця музика наповнює тією ж агресивною силою молодих фанатів. Адже вони наочно доводять, що із рок- концертів юнь іде із зарядом бадьорості та сили. Але, на жаль, - це регрес психіки, котрий свідчить про переповнення душевного світу біологічними інстинктами виживання, що й може в кінцевому підсумку спричинити ноогенний невроз. Не випадково, оформлення таких концертів наповнене здебільшого архаїчною символікою (зображення черепів, кісток тощо). Ноогенний невроз — стан втрати сенсу життя.

Отже, за К.Г. Юнгом невроз виникає як слабке чи сильне вторгнення у сферу свідомості людини архетипів, які в далекому минулому приносили користь у жорстокій боротьбі за біологічне виживання спільностей. Тоді стра­тегія одужання полягає в адаптації ("індивідуації"), або поверненні архетипів із сфери свідомого назад - у колективне несвідоме. Образно кажучи, архетип схожий на Джина, якого випустили із глека і котрого потрібно знову поса­дити туди, де він знаходився. Відтак єдина стратегія одужання від неврозу - це адаптація тваринних інстинктів до існуючої культури. З. Фройд називав цю адаптацію "відреагуванням", а К.Г. Юнг - "індивідуацією". Суть останньої полягає у своєрідному "прирученні" архетипів колективного несвідомого.

Індивідуація (лат. Individuum - неподільне) - теоретичний конструкт аналітичної психології К.Г. Юнга, який виражає собою людський розвиток на основі інтеграції свідомого і несвідомого досвіду.

Зауважимо, що К.Г. Юнг, вказує на низку умов у роботі з пацієнтами. Перша полягає в переході людини із буденного індивідуального стану в надіндивідуальний, коли дух відчуває історичну безперервність. У такій позиції пацієнт повинен сам, а не за вказівкою терапевта, відкрити смисл містичної символіки, котрий передається та тривожить його під час сну. Друга умова - перехід пацієнта із пасивного стану в творчий, активно діяльний. Треба досягнути такої ситуації, коли він скаже: "Знаєте, якби я був художником, то намалював би картину свого тривожного стану". Третя - це організація процесу малювання. Тут важливо допомогти пацієнту перебороти бар'єр у здоланні неуміння малювати. Збереження цих трьох умов перетворює звичайне малювання у лікувальну процедуру. Пацієнт, виготовляючи символічну картину, позбавляється тяжкого душевного стану і здійснює цей ритуал щораз, коли йому знову стає важко.

Хоча сам К. Юнг припускав, що для лікування душі варто малювати страшні сни та нав'язливі фантазії, але робити цього не слід. Адже під час такого продукування архаїчні образи втихомирюються лише на деякий час, а їх чергове пробудження ще з більшою силою вимагає знову до себе уваги - більш інтенсивного малювання. Так створюється замкнене коло, і "художник" перетворюється немов би у залежного наркомана. Тому для психологічного одужання треба діяти навпаки: малювати благородні картини- рисунки і здійснювати гуманні вчинки. Тоді архаїчні образи не отримають енергетичної підтримки. Саме на цьому концептуальному підґрунті також побудована логотерапія В. Франкла.

Швейцарський психолог і психіатр - Карл Юнг спочатку вважав, що

18

"архетипи не що інше, як форми прояву інстинктів" . Щоправда пізніше визнає принцип цільової причинності (наприклад, у трактуванні снів), а після ознайомлення із індійськими системами духовного вдосконалення, навіть обґрунтовує архетип "самості" як аналог духовності. Тому він, безперечно, причетний до тріади причинності гуманістичної психології: "внутрішнє - майбутнє - метасистемне". У випадку повної реалізації трьох принципів причинності головною силою сфери несвідомого вважають духовність, а "ядро" особистості утворюватимуть святості і святині.

Внаслідок порушення принципів активності, саморозвитку та ієрархічності, тобто у ситуації пригнічення глибинних сил несвідомого, у людини виникає "ноогенний невроз". На це вказують австрійський психолог і психіатр Віктор Франкл і російський психолог Даніїл Андрєєв: знищення пріоритету суб'єктивного над об'єктивним в організації душевного світу індивіда приводить до того, що святості втрачають зв'язок із духовністю, а у її "ядро" починають проникати псевдоцінності (ревнощі, заздрість, скупість, страх, гнів тощо). Після пригнічення віри, краси, справедливості тощо фатумно діє правило В. Франкла: "коли ми знищуємо у собі ангела, то він перетворюється на диявола", котрий блокує світло "особистісного ідеалу". Тоді виникає і розвивається невроз. Його основними ознаками є душевне безсилля, песимізм і цинізм. Звідси життєве кредо психічно здорових людей: у своєму житті керуватися головною силою несвідомого - духовністю, котра є єдиним орієнтиром до вдосконалення себе й оточення, що закономірно розширює поле добра й водночас звужує простір зла.

Принципи самоорганізації духовної сфери людини як універсума.

Охарактеризовані активність, саморозвиток та ієрархічність функціонують у модульно-розвивальній системі й змістовно переплітаються із складовими інноваційного соціально-психологічного клімату. Зокрема, перший принцип відображає особливості соціально-психологічного впливу та його класів, що наявні у вітакультурному просторі-часі. Останні є узагальненими категоріями цього впливу. Примітно, що простір існує як певна об'єктивна реальність, а час - безпосередньо й опосередковано переживається кожним завдяки внутрішньому біологічному годиннику і поетапному осмисленню сфер змістового модуля (відносно довершена гармонія знань, умінь, норм, цінностей та психодуховних станів) у процесі проходження модульно- розвивального циклу, тобто він постає як суб'єктивна дійсність. Водночас перший за допомогою впливу створює своєрідні умови, за яких відбувається перебіг форм активності учнів (поведінка, діяльність, спілкування, вчиняння), а другий - пояснює поперемінне розгортання їхньої суб'єктності, особистісності, індивідуальнісності та універсумності.

Воднораз простір-час пояснюються вітакультурною парадигмою, складові якої (Дім, ковітальна спільнота, культурне тіло, духовна аура суспільства) запропоновані українським філософом Борисом Поповим й українським психологом Анатолієм Фурманом. Зокрема, вершиною Дому є мова, що підтверджує німецький філософ Мартін Гайдеггер таким висловом: мова - дім буття, бездім'я - ознака його забуття. Домом можуть бути сім'я, школа, вулиця, етнос, нація, культура, земля, Всесвіт, але найчастіше - це Батьківщина, де кожен виріс і стався як громадянин. При цьому важливо не те, з якого матеріалу він будується, а те, за допомогою яких зміцнювальних зв'язків формується. Дім може бути побудований тільки любов'ю.

Зазначена парадигма розширює поле для вдосконалення і функціонування вітакультурного простору-часу як Дому культуротворення, де формується освітня ковітальна спільнота (через практику унормованої спільної життєдіяльності наставника і наступників) й культурне тіло загалу (умовою його з'яви у системі освітніх взаємостосунків є досвід учнівського культуротворення, котрий символізує груповий та індивідуальний поступ до вищих людських сенсів), виникає не лише Я-свідомість, а й Ми-свідомість. Підґрунтям культуротворення є процеси знаннє-, нормо-, смисло-, й сенсотворення, які поперемінно переважають на періодах модульно- розвивального циклу. Внаслідок такої різноманітної навчально-виховно- освітньої взаємодії між учителем і групою учнів, педагогами й керівництвом виникає певна духовно-освітня аура школи, котра наповнює соціальне життя молодого покоління духовними станами самовдосконалення, а також відбувається реалізація множинних "Я" у просторі ковітального "Ми" й утворюється локалізований осередок аури суспільства.

Отож, завдяки дії класів соціально-психологічного впливу, що функціонують у вітакультурному просторі-часі, кожен має змогу набувати суб' єктно-поведінкової, особистісно-діяльнісної, індивідуальнісно-ціннісної, універсумно-духовної самоактивності. Ці різновиди учнівської активності виокремлюються у процесі оволодіння знаннями, їх нормування, обстоювання цінностей та за допомогою вибору однієї із психодуховних форм самопізнання (віри, краси, справедливості тощо). Це означає, що в такому освітньому просторі-часі переважає внутрішня інтелектуально- культурна робота над зовнішньою, о

Змiст

Нові надходження

Всього підручників:

292