Історія виникнення Європейських Співтовариств

Тема 5. Механізм прийняття рішень Європейського Союзу. Захист права Європейського Союзу.

Суб'єкти та учасники прийняття рішень.

Способи прийняття рішень.

Побудова судової системи ЄС.

Основні принципи судочинства.

Позови, що розглядаються Судом ЄС і судом першої інстанції.

Непряме оскарження та преюдиціальна процедура.

Терміном "рішення" охоплюються всі види актів та документів, що приймаються інститутами та органами ЄС та Співтовариства для виконання їх завдань та компетенції.

Суб'єкти та учасники прийняття рішень.

Установчі акти досить чітко визначають систему інститутів та органів Союзу, наділених правом прийняття рішень. Вони встановлюють принципи їх взаємовідносин та об'єм здійснюваних ними повноважень. Роль адміністративних служб та національних інститутів держав-членів в особі їх вищих органів в процесі прийняття рішень майже не висвітлюється. Перш за все, треба класифікувати учасників процесу прийняття рішень на дві групи:

Учасники, що наділені виключними правами ініціювати процес та приймають участь в прийнятті рішень;

Учасниками, що можуть формально не володіти правом законодавчої ініціативи та кінцевого рішення, але відіграють важливу роль в підготовці та реалізації прийнятих рішень.

До першої групи належить Рада, Комісія, Європарламент та частково Європейський центральний банк. До другої - багато численні адміністративні підрозділи, серед яких 24 генеральні департаменти, а також лобістські організації. Дуже важливою є і роль офіційних національних представництв держав-членів при ЄС. Їх керівники створюють Комітет постійних представників (КППР-1), а їх заступники - КППР-2, котрі не лише готують рішення Ради, але й часто підміняють Раду при прийнятті рішень з менш важливих питань, що не викликають суперечок.

Процедура, що застосовується одними й тими ж інститутами, може бути зовсім не однаковою. Вона залежить від ступеня важливості питання, сфери його застосування та змісту.

Найважливішими безумовно є політичні рішення. Вони, в першу чергу, приймаються Європейською Радою. Такі рішення визначають основні напрямки розвитку та діяльності ЄС та Співтовариств. Вони не накладають юридичних зобов'язань і на них не поширюється юрисдикційний контроль.

Один і той ж інститут може приймати різні за своїм значенням рішення. Так, Комісія може видавати власне нормативно-правові акти. Також може приймати акти процедурного характеру, що представляють собою один із етапів в механізмі прийняття рішень, чи акти, що визначають внутрішню структуру та порядок діяльності Комісії. Комісія може висловлювати свою думку, давати заключення та публікувати різного роду документи програмного характеру. Серед останніх найвідоміші "білі" та "зелені" книги, про які вже згадувалося вище.

Великий вплив на механізм прийняття рішень здійснює поетапний характер самого процесу європейської інтеграції. З цим пов'язані зміни в характері процедур, що використовуються, їх внутрішній структурі та сфері застосування.

Згідно з установчими договорами правом прийняття обов'язкових рішень, перш за все в формі нормативно-правових актів, наділені Рада, Парламент, Комісія, ЄЦБ. Установчі договори не акцентують увагу на тому, які саме акти приймає Єврорада, а відповідно, нічого не говорять і про ступінь їх обов'язковості. Аналізуючи практику, можна зробити висновок, що її рішення носять, зазвичай, політичний характер.

Установчі акти передбачають існування консультативних органів, якими виступають Економічний та соціальний комітет і Комітет зі справ регіонів. Специфіка їх статусу та актів полягає в їх консультативному характері.

Способи прийняття рішень.

Порядок прийняття рішень залежить значною мірою від їх значущості та юридичної природи.

Першооснову правової системи ЄС створюють установчі договори. Вони розробляються та приймаються державами-членами на основі процедур, притаманних розробці та введенню в дію міжнародно-правових актів. Основною особливістю установчих документів є те, що вони готуються в рамках інституційних структур, носять закритий характер, а завдяки своєму змісту вони мають верховенство та ведучу роль в системі обов'язкових рішень для суб'єктів права ЄС.

Для розробки основних установчих договорів скликається спеціальна Міжурядова конференція, котра часто здійснює свою діяльність на основі положень, передбачених попереднім установчим актом. Розроблений та підготований проект установчого договору чи окремі його положення розглядають та обговорюються на сесіях Євроради, котра виконує в певній мірі роль арбітра при вирішенні спірних питань, котрі не вдалося вирішити на попередній стадії. Рада забезпечує досягнення спільної згоди, необхідної для підписання розробленого проекту установчого акту. Підписаний представниками держав-членів установчий договір підлягає ратифікації всіма його учасниками, що здійснюється на основі процедур, передбачених національним законодавством. Договір вступає в силу на початку другого місяця після того, в якому здали останню ратифікаційну грамоту.

Другу групу нормативно-правових актів складають регламенти, директиви та рішення. Основним інститутом, що приймає акти законодавчого характеру, є Рада. Інститутом, що здійснює право законодавчої ініціативи, є Євро комісія. Все активнішим учасником законодавчого процесу стає Європарламент. Також в процесі може брати участь ЄЦБ, а ще різноманітні органи Союзу, що мають консультативний статус, але запит до яких часто є обов'язковим.

Маастрихтським договором передбачено три основні процедури прийняття рішень: консультативна, процедура співробітництва та процедура спільного прийняття рішень. Особливості цих процедур були уточнені Амстердамським договором. До них також треба додати процедуру заключення, що співпадає (avis conforme), що зазначається в Договорі про Європейське співтовариство та описана в ст. 80 Регламенті Європарламенту.

Консультативна процедура. Проект рішення готується та вноситься на розгляд Ради Комісії. Одночасно здійснюється запит до Європарламенту, який може висловити свої побажання та зауваження щодо проекту. З метою урахування цих зауважень та пропозицій проводиться консультації між Радою та Парламентом. Проте рішення залишається повністю прерогативою Ради, і не залежить від заключення Парламенту, незважаючи на обов'язковість його здійснення. В залежності від його предмету, рішення приймається Радою кваліфікаційною більшістю або одноголосно. Якщо ж Рада вносить зміни в пропозиції Комісії, застосовується лише принцип одноголосності. Консультативна процедура на сьогоднішній день втратила свої першочергові позиції й застосовується, зазвичай, в рамках прийняття рішень другої та третьої опор ЄС.

Процедура співробітництва. Право законодавчої ініціативи при застосування цієї процедури належить, зазвичай, Комісії. Вона вносить проект нормативно-правового акту на розгляд Ради та Європарламенту. На основі заключення Парламенту і з урахуванням думки Комісії Рада виробляє спільну позицію. Вона доводиться до відома Парламенту, котрий повинен протягом трьох місяців в результаті розгляду проекту в другому читанні дати своє заключення. Якщо Європарламент не висуває жодних заперечень чи не розгляне спільну позицію у вказаний строк, Рада приймає кінцеве рішення згідно з порядком голосування, котрий передбачений для вирішення даного питання, і в формі, викладеній в спільній позиції. Якщо Парламент запропонував поправки при розгляді проекту в другому читанні, вони направляються в Комісію та Раду. Комісія повинна протягом місяця розглянути запропоновані Парламентом поправки та направити свої пропозиції в Раду. Останній приймає переглянуту Комісією пропозицію кваліфікованою більшістю голосів. При незгоді Ради з Комісією застосовується лише одноголосне голосування. Також воно необхідне, якщо Парламент відкинув спільну позицію в цілому. На кожному з етапів строк розгляду в Раді не повинен перевищувати 3 місяці.

При застосуванні цієї процедури кінцеве рішення завжди належить Раді. Проте подолання заперечної негативної думки Парламенту чи відхилення поправки Комісії можливі лише за умови одноголосності всіх членів Ради.

На практиці видно, що Рада по можливості враховує зауваження та пропозиції Європарламенту, але кінцеве рішення залишається лише за Радою.

Процедура спільного прийняття рішення. Ініціює її початок комісія, що вносить проект відповідного нормативного акту. Цей проект передається на розгляд Ради та Парламенту. У випадку схвалення проекту нормативного акту в ідентичній редакції Радою та Парламентом відповідний проект рішення набуває форми нормативно-правового акту, який скріплюється підписами Голови Ради та Голови Європарламенту та передається для публікації в "Журналь офісьєль". В даній процедурі нормативно-правовий акт є результатом спільного рішення двох інститутів - Ради і Парламенту.

Якщо Парламент відкине проект абсолютною більшістю голосів від складу, він вважається відхиленим, і процедура на цьому закінчується, але це трапляється надзвичайно рідко. Значно частіше Парламент пропонує в ході другого читання поправки, що формулюються після обговорення в парламентських комісіях та на пленарному засіданні. Вони направляються в Раду та Комісію.

Рада може погодитися з поправками Парламенту, і на цьому процедура буде завершена прийняттям акту. Рада з урахуванням зауважень Комісії може запропонувати спільну позицію. У випадку незгоди з нею Парламенту в ході другого читання, обов'язковою є погоджувальна процедура, в ході якої створюється спеціальний погоджувальний комітет, створюваний на паритетних началах. Він покликаний напрацювати компромісний варіант проекту законодавчого акту та передати його на новий розгляд в Парламент та Раду. Якщо погоджувальний комітет не досягнув згоди й не виробив єдиного компромісного тексту, процедура на цьому завершується й проект вважається відхиленим. Якщо компромісний варіант проект схвалено 2/3 представників Ради й більшістю представників Парламенту, він виноситься на третє читання. Рада може погодитися з запропонованим компромісом або відхилити його. У останньому випадку процедура вважається завершеною й проект відхиленим. Приблизно аналогічна ситуація в Європарламенті, який також може погодитися чи відхилити компромісний варіант рішення. У випадку відхилення проекту Європарламентом абсолютною більшістю голосів, він не може бути прийнятий Радою, не набуває характеру нормативно-правового акту, а процедура вважається завершеною відхиленням запропонованого проекту. У випадку підтримки проекту Радою і Парламентом компромісний варіант проекту законодавчого акту набуває статусу нормативно-правового акту.

Отже, при застосуванні процедури спільного прийняття рішень передбачається можливість використання трьох читань в процесі вироблення та прийняття законодавчого акту. Одночасно підтверджується рівноправна участь Парламенту та Ради при прийнятті кінцевого рішення. Запропонований проект нормативного акту набуває статусу кінцевого, якщо він схвалений в ідентичній редакції Радою та Європарламентом. Прийнятий акт публікується за підписом Голів Парламенту та Ради.

Процедура позитивного заключения, що співпадає. Особливість даної процедури полягає у багато чисельності читань. Парламент не має права вносити поправки. Він може прийняти запропоноване рішення або відхилити його абсолютною більшістю голосів. Процедура застосовується, наприклад, при прийомі нових членів. Обговорення в Парламенті й висловлювання ним побажань може мати місце лише до підписання угоди про приєднання. Такий же порядок застосовується при прийнятті рішення про початок переговорів з метою перегляду діючого чи укладенні нового міжнародного договору.

Побудова судової системи ЄС.

Особливість судового захисту в рамках ЄС полягає в його здійсненні як судовими установами ЄС, так і національними судовими органами. Ієрархічний поділ між цими двома категоріями відсутній, а їх взаємодія реалізується на основі принципу співпраці судів і певною мірою на началах гармонізації процесуального права ЄС та держав-членів.

Перший судовий орган був створений на основі Договору про створення ЄОВС. Суд ЄС покликаний слідкувати за дотриманням державами-членами зобов'язань, взятих ними за установчими договорами, а також, повинен захищати права та інтереси фізичних та юридичних осіб, що знаходяться під юрисдикцією держав-членів. За юридичною природою актів, що приймаються Судом ЄС, його повноваження поділяють на дві категорії:

1. Повноваження, результатом здійснення яких є не постанови, а заключення. Вони не можуть розглядатися як такі, що позбавлені юридичної сили, бо в певній мірі інститути чи національні судові органи, що дають на них запит, зв'язані результатом.

2. Повноваження в якості судді, що виносить рішення по спірних питаннях в ході розгляду позовів.

Суд ЄС може виконувати функції конституційного суду (при консультативній процедурі, передбаченій ст.228 (н.330)), міжнародного трибуналу, адміністративного суду, суду в цивільних справах, суду з трудових спорів при вирішенні суперечок між Співтовариствами та їх працівниками, касаційного суду при оскарженні рішень Суду першої інстанції.

Суд ЄС виступає в ролі суду загальної юрисдикції. Він приймає до розгляду всі справи, що входять в юрисдикцію Європейських співтовариств. Такий порядок призвів до переповнення позовами. В той же час різноманітність та складність процедур помітно позначилися на строках розгляду справ, котрі часто затягуються на роки. Це спонукало Суд ЄС виступити з ініціативою створення ще одного судового органу, котрий дозволив би скоротити строки розгляду справ та підвищити ефективність діяльності Суду.

24 жовтня 1988 року було прийнято рішення про створення Суду першої інстанції Європейських співтовариств. Він формується та діє на тих же принципах, що і Суд ЄС, але є судом спеціальної, а не загальної юрисдикції. До його ведення відносять справи, пов'язані з розглядом трудових спорів, позовів про анулювання чи про визнання недійсними актів, що видаються інститутами ЄС. Позови можуть подаватися фізичними та юридичними особами, що знаходяться під юрисдикцією держав-членів. На сьогоднішній день Суд розглядає майже всі справи, пов'язані з застосуванням антидемпінгових заходів. Також Суд розглядає справи, пов'язані з договірними та позадоговірними зобов'язаннями та відшкодуванням шкоди. Справи, розглянуті Судом першої інстанції, можуть оскаржуватися в порядку апеляції в Суді ЄС. Практика з такого оскарження є досить незначною.

Більшість справ розглядається палатами, що формуються самим Судом. Їх склад публікується в "Журналь офісьєль". Розподіл справ між палатами проводиться Головою Суду, котрий обирається суддями строком на 3 роки, голови палат - на 1 рік.

Кількісний склад Суду ЄС дорівнює кількості держав-членів ЄС. Однією з вимог процедури розгляду справ в суді є непарна кількість членів.

Призначення членів Суду проводиться за спільної згоди всіх держав- членів. Кожна держава має одне місце в складі Суду. Вибір кандидата на посаду судді залежить від національного уряду. Кандидат повинен відповідати двом основним вимогам: високий професійний рівень та незалежність, що підтверджена досвідом та практикою діяльності. Що стосується професійності кандидата в судді, зазвичай, він повинен був займати високу суддівську посаду в себе в державі або бути видатним професором права.

Строк повноважень судді - шість років. Його склад оновлюється наполовину кожні три роки. Суддя, що вибув, може бути призначений знову. На практиці часті випадки, коли одна і та ж особа займає посаду судді три чи чотири строки підряд.

На тих ж умовах, що і члени Суду, призначаються генеральні адвокати (радники). На них покладено обов'язок попереднього вивчення справ та представлення свого заключення на розгляд Суду.

Дострокове припинення повноважень судді можливе за умови:

Смерті;

Відставки.

Звільнення з посади можливе лише за умови одноголосного рішення всіх суддів та генеральних адвокатів. Воно можливе лише у випадку невідповідності професійним та іншим вимогам, що висуваються до члена Суду.

Судді та генеральні адвокати при вступі на посаду приносять присягу. Вона включає в себе зобов'язання об'єктивного та добросовісного виконання обов'язків та дотримання таємниці нарадчої кімнати, на чому особливо наголошується. Судді та генеральні адвокати підписують декларацію, в якій зобов'язуються дотримуватися правил добропорядності та скромності. Статут Суду наголошує на несумісності статусу судді з виконанням будь- яких оплачуваних чи неоплачуваних політичних чи адміністративних функцій. Винятки з цього правила встановлюються Радою. Вони, зазвичай, стосуються викладацької, творчої та наукової роботи. Зобов'язання дотримуватися принципу таємності нарадчої кімнати поширюється і на колишніх членів Суду. Порушення цього правила може тягнути за собою певні санкції, як наприклад, позбавлення пенсії чи інших пільг, пов'язаних зі здійсненням суддівських функцій.

До речі, однією з важливих гарантій незалежності судді є відсутність права його дострокового відзиву зі сторони національного уряду та поширення на нього правил суддівського імунітету. Правило недоторканості судді (в зв'язку з його письмовими чи усними заявами чи іншими діями в якості офіційної особи)поширюється на нього і після відставки. Питання про зняття імунітету може вирішуватися лише Пленумом Суду. Якщо після припинення функцій судді проти нього порушується справа в суді, вона повинна розглядатися в тому порядку і в тій інстанції, котра компетентна, згідно національного законодавства, розглядати справи, порушені проти членів вищої національної судової інстанції.

Повністю аналогічним є формування, кількісний склад та вимоги до кандидатів на посаду судді в Суді першої інстанції. Єдиним винятком є відсутність інституту генеральних адвокатів.

Суд ЄС та СПІ здійснюють свою діяльність на постійній основі. Місце перебування Суду - Люксембург. Внутрішня робоча мова - французька. Відпустки, канікули та неробочі святкові дні регулюються спеціальними нормативними актами.

Важливу роль в керівництві апаратом Суду, в технічному забезпеченні судової діяльності відіграє постійний секретар, що призначається за рішенням самого Суду й повинен відповідати всім тим самим критеріям, що і суддя. Його повноваження чітко регламентовані в інструкції Суду.

Кожен член Суду та генеральний адвокат мають певну кількість радників та помічників, особистий кабінет. Їх вибір є його особистою справою.

Заміщення вакантних адміністративних посад здійснюється на конкурсній основі. Обов'язковою умовою допуску до участі в конкурсі є громадянство ЄС.

Основні принципи судочинства.

Основних принципів судочинства в праві ЄС налічується вісім. Всі вони закріплені в установчих документах, нормативно-правових актах, а також розтлумачені та доповнені практикою Суду ЄС.

Верховенство права.

Дотримання ієрархії нормативно-правових актів.

Максимально повний та ефективний судовий захист.

Доступність засобів судового захисту.

Рівний доступ до судового захисту.

Відшкодування завданої шкоди.

Обов'язковість рішень Суду ЄС.

Принцип судової взаємодії та співпраці.

Що стосується принципу верховенства права, "Союз засновано на принципах свободи, демократії, повазі до прав людини та основних свобод, рівно як і на принципах правової держави, які є спільними для всіх держав- членів" (ст.6 Амстердамського договору). З положень статті можна зробити висновок, що Співтовариство та Союз у всіх своїх діях зв'язані правом, а будь-яке відхилення чи порушення норм права повинно каратися судом ЄС шляхом використання процедури, процесуальних форм, методів та засобів, що притаманні судовим установам.

Наступний принцип має два аспекти - зовнішній та внутрішній. У зовнішньому його вияві він пов'язаний із закріпленням верховенства права Співтовариства: у випадку колізії норми права ЄС і норми національного права треба застосовувати норму права ЄС. Що ж стосується внутрішнього аспекту, норма вторинного права завжди є слабшою за юридичною силою від норми первинного права.

Принцип максимально повного та ефективного судового захисту вимагає, щоб жодні процесуальні правила не перешкоджали і у встановлені процесуальні строки здійсненню правосуддя, пов'язаному з захистом прав, що випливають із положень права Співтовариств.

Принцип доступності засобів судового захисту передбачає і вимагає створення і функціонування такого правового механізму, котрий забезпечує судовий контроль за дотриманням зобов'язань державами-членами, що випливають із вступу в Співтовариства. За загальним правилом, цей механізм представляє собою національні судові установи, в рамках яких при розгляді конкретних справ і при наявності достатніх підстав завжди можна поставити питання про колізію норми європейського і національного права. Фактично, мова йде про тлумачення суб'єктам права їх прав при розгляді конкретних справ в національних судових органах, наданні необхідної інформації з питань застосування європейського права, а також про надання необхідної допомоги сторонам, якщо в цьому з'являється потреба. Також певні обов'язки цей принцип покладає на Суд ЄС: своєчасна публікація рішень Суду в "Журналь офісьєль", у відповідних бюлетенях та тематичних збірниках, а також переклад цих документів на всі офіційні мови ЄС.

Принцип рівного доступу до судового захисту полягає у встановленні правила, згідно з яким всі фізичні та юридичні особи Європейських співтовариств повинні користуватися на території Союзу рівними правами та можливостями доступу до судового захисту.

Принцип відшкодування завданої шкоди є основним чи навіть елементарним у всіх державах-членах ЄС.

Суд ЄС може приймати кілька видів актів:

Рішення Суду;

Визначення (при винесенні постанови про призначення судді- доповідача, про передачу справи генеральному адвокату та інші);

Заключення, що мають консультативний характер, але в певних випадках можуть набувати обов'язкової сили й виконують дуже важливу роль при виконанні Судом ЄС функцій квазіконституційного суду.

Рішення Суду є обов'язковими та оскарженню не підлягають. На практиці, рішення користуються великою повагою держав-членів та не оспорюються. Невиконання рішень Суду тягне за собою застосування санкцій, порядок накладення яких встановлений Договором про Європейський Союз. До них, насамперед, відносяться штрафні санкції.

Принцип судової взаємодії та співпраці - одна з основних особливостей судової системи ЄС. Він полягає в захисті прав та застосуванні норм європейського права не лише Судом ЄС, а швидше спільними зусиллями національних судових органів та Суду ЄС. Рішення національних судів не підлягають оскарженню й перегляду зі сторони Суду ЄС. Виконання рішень Суду ЄС здійснюється національними судовими органами згідно з процесуальними правилами держави, на території якої має місце їх виконання. Держава-член своїм рішенням вказує, в який орган направляється для виконання рішення Суду ЄС. Цей орган, належним чином вповноважений на такі дії, перевіряє правильність оформлення документів. Ним же визначається порядок здійснення примусових заходів та відшкодування чи штрафних санкцій, якщо такі встановлені Судом ЄС.

Позови, що розглядаються Судом ЄС і судом першої інстанції.

В основі діяльності інститутів ЄС лежить принцип пропорційності, який полягає в чіткому дотриманні компетенції кожним із інститутів. Це стосується і Суду ЄС. Так, в установчих актах чітко зазначено, які саме позови може розглядати Суд (ст.н. 225-245) Договору про Європейське співтовариство та аналогічні статті Договорів про ЄОВС ат Євратом:

Позови про невиконання зобов'язань (з франц.) Або позови про примусове виконання (з англ.);

Позови, пов'язані з контролем за законністю;

Позови про відшкодування шкоди, пов'язані з контрактними зобов'язаннями та позадоговірною відповідальністю Співтовариств.

Позови про невиконання зобов'язань.

Ці позови спрямовані проти держав-членів ЄС, що ухиляються від виконання своїх зобов'язань за установчими договорами. Треба зазначити, що Суд може розглядати скарги лише на невиконання зобов'язань, що випливають із договорів про Співтовариства. Що ж стосується договорів про Союз, юрисдикція Суду ЄС поширюється лише на ті положення, котрі вносять зміни в договори про створення Європейських співтовариств, або прямо передбачені в статті н. 46 Договору про Союз.

Суд дав досить розширене тлумачення поняття "порушення зобов'язань, що випливають із установчих договорів". До них він відніс порушення норм вторинного права: регламентів, директив, рішень, а також інших актів, з яких випливають юридичні наслідки, включаючи і угоди з третіми державами. Отже, юрисдикція Суду по позовах про невиконання зобов'язань поширюється на нормативно-правові акти, прийняті на основі договорів, що створюють Співтовариства, а також на угоди між Співтовариствами та третіми державами.

Відповідачем у таких справах виступає безпосередньо сама держава. В цьому випадку не має значення, неправомірними діями якого саме державного органу таке порушення викликане.

До числа порушень права ЄС зі сторони держави також відноситься недотримання загальних принципів права, судового рішення, яке набуло чинності.

Невиконання зобов'язань знаходить свій прояв у прийнятті та застосуванні національного нормативно-правового акту, що суперечить праву ЄС; в відкритій та прямій відмові від виконання зобов'язань, пов'язаних з участю в Співтовариствах; здійснення певних дій, що порушують Договір; неправомірному утриманні від дій чи бездіяльності, хоча відповідні заходи треба було вжити згідно з зобов'язаннями, взятими за установчими актами.

Суд ЄС не визнає посилання держави-члена на неможливість виконання зобов'язань через протидію, наприклад, законодавчого органу; протиставлення позовній заяві посилань на аналогічні порушення в інших державах-членах; посилання на можливу незаконність застосованого акту Співтовариств, а, відповідно, його оскарження шляхом подання позову про анулювання; на форс-мажорні обставини. До уваги Суду може бути прийнята лише абсолютна неможливість виконання взятого зобов'язання.

Так як відповідачем за позовом про невиконання зобов'язань є держава, процедура, що застосовується, повинна бути складною та строгою. Так, правом пред'явлення позову до суверенної держави-члена Союзу наділена лише Комісія й лише евентуально держави-члени. Сама ж процедура не полягає лише в судовій стадії розгляду справи.

Коли Комісія констатує порушення зобов'язань зі сторони держави- члена, вона повинна направити вмотивоване заключення відповідній державі-члену, яка зобов'язана в трьохмісячний строк надати своє бачення проблеми. Суперечка може бути залагоджена ще на досудовій стадії, якщо держава-відповідач погодиться із заключення Комісії й вживе необхідних заходів для виправлення ситуації. Проте якщо держава-член не прийме до уваги заключення Комісії, та в свою чергу після закінчення визначеного строку може звернутися безпосередньо до Суду ЄС. В такому випадку

Комісія має виключне право самостійно вирішити питання про передання справи до Суду.

Право оскарження мають і держави-члени, про що вже згадувалося вище. Відмінність процедури в цьому випадку полягає в тому, що скарга передається не в Суд, а в Комісію. Після її отримання порушується адміністративна, досудова процедура, котра передбачена ст. 225 Договору про Європейське співтовариство. Якщо ж Комісія протягом трьохмісячного строку не порушить справу й не направить вмотивоване заключення державі, дії якої були оскаржені, зацікавлена держава-член має право безпосереднього звернення в Суд.

На практиці, випадки звернення до суду з позовом про невиконання зобов'язань однієї держави-члена до іншої трапляються надзвичайно рідко.

Якщо в ході судового процесу держава-відповідач визнає порушення, це не тягне за собою автоматичного припинення справи в Суді. Більше того, судове рішення може бути винесене навіть за умови ліквідації порушення права ЄС.

Так як вищезгадане вмотивоване заключення не носить обов'язкового характеру, Комісія може при зверненні в Суд просити вжити термінових та надзвичайних заходів, котрі повинні покласти кінець застосуванню національних нормативно-правових актів, що суперечать праву Співтовариства, з метою попередження непоправних наслідків. Зазвичай, Суд іде назустріч такому проханню Комісії.

При пред'явленні позову про невиконання зобов'язань Комісія не зв'язана строком давності.

Характеризуючи процедуру розгляду справ про невиконання зобов'язань, треба зазначити, що в деяких випадках передбачається застосування спрощеної процедури. Це стосується державної допомоги, що несумісна з правилами "спільного ринку"; застосування норми національного права при в крайній потребі; у випадках торгівлі зброєю, військовим спорядженням та матеріалами, можливості серйозного порушення публічного порядку чи навіть загрози війни. В цих випадках Комісія чи держава-член може відразу звертатися до Суду, пропустивши адміністративну стадію.

У випадку задоволення позову Суд лише констатує наявність порушень. Він сам не в змозі прийняти чи навіть запропонувати застосування певних заходів. Проте після цього створюються умови для подальшого пред'явлення суб'єктами європейського права позовів про анулювання чи відповідальність. Якщо Суд виявив порушення, держава, проти якої винесено рішення, зобов'язана вжити необхідних заходів для усунення порушення чи його припинення.

У випадку, коли держава-порушник не вжила відповідних заходів, Комісія може відкрити нову справу про невиконання рішення Суду, що вступило в дію. Також в таких випадках передбачено фінансові санкції (ст. 171 Договору про Європейське співтовариство).Згідно нових процедурних правил, Комісія може просити державу-відповідача надати свої зауваження щодо прийнятого рішення й винести на їхній основі вмотивоване заключення, а при невиконанні у визначені строки звернутися до Суду з метою застосування штрафних санкцій.

Позов про бездіяльність. Їх частково можна віднести до попередньої категорії позовів. Але є певні відмінності. При поданні позову про бездіяльність оскаржується невиконання своїх обов'язків інститутами Співтовариства. Згідно ст. 232 Договору про Європейське співтовариство, якщо порушення даного Договору допущене Європарламентом, Радою чи Комісією, котрі не прийняли необхідного рішення чи не здійснили дій, котрі передбачені установчими договорами, держави-члени, а також інститути Співтовариства можуть звернутися в Суд ЄС з метою констатації такого порушення. До кола відповідачів за таким позовом включено і ЄЦБ в межах його компетенції.

Як і в попередній процедурі, розгляду справи в Суді повинно передувати звернення до відповідного інституту з метою спонукати його вжити відповідних дій, які, на думку позивача, законно передбачені діючим правом. Згідно ст. 232 інститут повинен протягом двох місяців дати відповідь, а відповідач протягом двох місяців звернутися до Суду, якщо він незадоволений відповіддю. Процесуальною правосуб'єктністю за даними позовами наділяються також фізичні та юридичні особи, але в цих випадках бездіяльність повинна безпосередньо й персонально зачепити інтереси позивача.

Рішення, що виносить Судом за такими позовами, носить декларативний характер й обмежується визнанням неправомірності поведінки відповідного інституту. Інститут зобов'язаний вжити необхідних заходів для виконання рішення Суду в розумний термін, а невиконання чи неналежне виконання рішення розглядається як службове правопорушення, що тягне за собою відповідальність Співтовариства.

Позови про анулювання позови, пов 'язані з контролем за законністю. Предметом оскарження є незаконний протиправний характер нормативно- правового акту, виданого інститутами Співтовариства. До актів, законність яких можна оскаржити, відносять нормативні акти вторинного права - регламенти, рішення, директиви. Оскарженню не підлягають рекомендації та заключення як акти, що не мають обов'язкової юридичної сили. Хоча у випадку передбачення прийняття нормативного акту положеннями заключення, воно може стати предметом оскарження.

В Суді можна оскаржити рішення Ради, Комісії, Європарламенту при спільному прийнятті акту, що створює наслідки для третіх осіб, разом з Радою, а також ЄЦБ.

Інколи важко встановити, хто є автором рішення. Взяти хоча б Раду - багато рішень приймається одноголосно, тобто вони є рішенням не Ради, а держав-членів. Тоді Суд визначає природу акту: чи це акт Співтовариства чи національний. Якщо він стосується юрисдикції Співтовариства, його можна оскаржити в Суді. Якщо ж ні, він вважається актом міжнародно-правового характеру, прийнятим шляхом спільного здійснення національної компетенції держав-членів, а тоді не підпадає під контроль Суду ЄС.

Процесуальною правосуб'єктністю по справах, пов'язаних із позовами про анулювання, наділені держави-члени, інститути ЄС, фізичні та юридичні особи. Проте, якщо першим двом непотрібно доводити, що оскаржувані ними акти представляють для них прямий інтерес та зачіпають безпосередньо та індивідуально, тобто впливають на суб'єктивні права, то двом іншим - потрібно.

Установчі акти містять вичерпний перелік підстав для позову про анулювання:

Відсутність потрібної компетенції в інституту, котрий видав акт;

Істотне порушення форми;

Порушення положень установчих договорів чи правових норм, що забезпечують їх виконання;

Зловживання владою.

Перші дві підстави розглядають Судом незалежно від висунення такої вимоги позивачем, адже це основи публічного права. Що ж стосується двох інших, вони приймаються до уваги Судом, лише якщо на них вказує позивач. Підстави позову вказуються в самому позові, але за умови їх неточного викладу, Суд може на власний розсуд визначити їх. В цей же час посилання на нові підстави після закінчення строку позовної давності Судом не визнається.

Строк позовної давності в справах про анулювання досить обмежений - два місяці. Точкою відліку вважається дата нотифікації чи опублікування акту в "Журналь офісьєль". Суд в певних випадках може трошки збільшити цей строк, наприклад, беручи до уваги віддаленість місцеперебування позивача. Коли ж мова йде про третіх осіб, котрі не були повідомлені про прийняте рішення й які не могли знати про його зміст, строк позовної давності відраховується з моменту, коли вони взнали про прийняте рішення.

Рішення в справах про анулювання вступає в силу з моменту його прийняття. Проте, якщо воно приймається Судом першої інстанції воно набуває характеру рішення, що вступило в силу, лише після закінчення терміну, наданого для оскарження цього рішення в Суді ЄС. Судове рішення може стосуватися як цілого нормативного акту, так і певної його частини, за умови, що це не зачіпає змісту самого нормативного акту. Рішення про анулювання має зворотню силу. Проте згідно з статтею 230 Договору про Європейське співтовариство Суд може винести рішення про те, які з наслідків регламенту, що анулюється, є незворотними й зберігають свою дію.

Позови про відшкодування шкоди. Згідно статті 234 Договору про Європейське співтовариство Суд ЄС може розглядати спори, що стосуються відшкодування шкоди. Відповідальність Спі

Змiст

Нові надходження

Всього підручників:

292