Історія виникнення Європейських Співтовариств

Тема 4. Джерела права Європейського Союзу.

Поняття і класифікація джерел права ЄС.

Установчі договори.

Нормативно-правові акти ЄС.

Загальні принципи права.

Судова практика.

Міжнародні договори.

Співвідношення джерел права ЄС за юридичною силою.

Поняття і класифікація джерел права ЄС.

Норми права ЄС, як і в інших правових системах, створюються шляхом їх закріплення в певних джерелах.

Джерела права Європейського Союзу - це зовнішні форми виразу його правових норм.

Коло джерел права ЄС включає всі основні види документів, що є характерними для сучасної правової цивілізації: нормативні акти, нормативні договори, судові прецеденти. В деяких випадках формуються і правові звичаї, але роль самостійного джерела права ЄС за ними не визнається.

В західній літературі до джерел права ЄС також відносять акти індивідуального, рекомендованого та політичного характеру, що не мають юридично обов'язкового характеру. Їх ще називають "м'яким правом".

Всі джерела права ЄС чітко розбиті за ієрархією. Документи, наділені вищою юридичною силою, належать до норм первинного права. По аналогії з національними конституціями вони є ядром правової системи ЄС.

На основі первинного права приймаються нормативні акти та інші документи, що разом складають вторинне право чи похідне. Більша частина загальнообов'язкових правил поведінки закріплена саме тут. Джерела вторинного права повинні бути тотожними джерелам первинного права за юридичною силою.

Особливе місце займають прецеденти - третинні джерела. Вони мають риси вторинного та первинного права й знаходяться між ними.

Установчі договори.

Установчі документи ЄС - це договори, на основі яких створені та функціонують організації Європейське співтовариство та Європейський Союз. До них належать:

Договір про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі 1951 року (Паризький договір);

Договір про створення Європейського співтовариства з атомної енергії 1957 року (Договір про Євратом);

Договір про створення Європейського співтовариства 1957 рік (Римський договір);

Договір про Європейський Союз 1992 року (Маастрихтський договір).

На сьогоднішній день найважливішими є останні два договори, а перші два мають досить обмежену сферу застосування.

Всі установчі договори Союзу укладені на "необмежений термін", тобто є безстроковими. Виняток - Договір про ЄОВС, який було укладено на 50 років. 23 липня 2002 року вийшов його строк, і з того часу Союз базується на трьох договорах.

Після створення ЄС зміни та доповнення до установчих актів вносяться на основі єдиної процедури, котра закріплена безпосередньо в Договорі про ЄС (ст.48). В принципі процедура відповідає "класичним" вимогам до порядку зміни міжнародних договорів Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, але, в цей же час, має свої особливості.

Ініціатива про внесення змін до установчих договорів. Правом ініціативи наділені вищі виконавчі органи: уряд будь-якої держави-члена та Євро комісія. Пропозиція про перегляд направляється до основного законодавчого органу Союзу - Раду, до складу якої входять міністри закордонних справ держав-членів.

Прийняття Радою рішення про скликання міжурядової конференції держав-членів. На цьому етапі Рада голосує більшістю голосів, тобто держави-члени не мають права вето. Рада зобов'язана зробити запит на консультативне заключення до Європарламенту та Комісії (якщо ініціатор перегляду - національний уряд).

Міжурядова конференція, в ході якої виробляється текст поправок до установчих актів. Цей процес може тривати місяцями.

Цей етап прямо не передбачений в Договорі про ЄС, але встановлений в силу звичаю. Фінальним етапом є підведення підсумків главами держав чи урядів, що збираються в рамках Євро ради. В ході засідань Євро ради на вищому рівні досягається кінцевої згоди проекту реформи й приймається узгоджений текст договору, що містить необхідна поправки до установчих актів.

Затвердження тексту в ході "самміту" держав-членів ще не означає, що документ остаточно затверджено та підписано.

Наступний етап схожий на етап "останнього" читання в національному законодавчому процесі. Здійснюється редагування тексту нових положень з метою забезпечити належну юридичну техніку і відповідність один одному текстів документів на різних мовах. Це "технічний", адже згоду керівників держав-членів вже отримано на попередньому етапі.

Підписання договору, що містить поправки до установчих актів здійснюється, як правило, на рівні міністрів закордонних справ.

Найдовший етап - ратифікація підписаного договору державами- членами. В Союзі вимагається ратифікація всіх держав-членів, на відміну від держав чи інших міжнародних організацій. До того ж кожна держава-член має право вето на внесення поправок до установчого акту. Європарламент також розглядає поправки на своєму засіданні й приймає відповідну резолюцію. Правом вето на перегляд установчих актів представницький орган Союзу не володіє, але його позиція має дуже важливе значення. Так, після підписання Ніццького договору уряди Бельгії та Італії дали зрозуміти, що не ратифікують його текст, якщо його відхилить Європарламент.

Процедура перегляду установчих актів завершається вступом поправок в силу.

Поряд із стандартною процедурою існує також спрощена процедура перегляду установчих актів, що застосовується для окремих статей. Вона має дві різновидності:

В першому випадку достатньо прийняття рішення Радою ЄС з подальшою його ратифікацією держав-членів, тобто без проведення міжурядової конференції та укладення нового договору. В такому порядку можна розширити, наприклад, перелік основних прав і свобод громадянина Союзу, що закріплені в частині другій Договору про ЄС (ст.22);

В другому випадку поправка встановлюється актом Ради без подальшої її ратифікації в державах. Так змінюються статті Договору про ЄС, котрі фіксують кількісний склад різних органів (кількість членів Комісії, Суду та ін.).

Сукупність поправок, що вносяться до договорів про Співтовариства і Союзу, включається в договір "про зміну та доповнення". Такі документи часто відносять до категорії установчих, хоча самостійного значення вони не мають. Їх зміст складається з поправок, котрі інкорпоруються (включаються) в тексти договорів про Європейське співтовариство, ЄОВС, Євратом чи про Союз. Хоча Маастрихтський договір та Єдиний європейський акти мали комплексний характер: з одної сторони, установчий акт нової організації, а з іншої - набір поправок до установчих актів Співтовариств.

Треба відзначити, що окрім установчих договорів, до джерел первинного права належать:

Договори, що містять поправки до установчих актів - ЄЄА, Амстердамський договір, Ніццький;

Протоколи, додані до установчих актів, до яких зазвичай включають спеціальні та перехідні положення - статути Суду, Європейського інвестиційного банку. Разом з Ніццьким договором було підписано протокол, що визначає наслідки закінчення строку дії Договору про ЄОВС і т.д.

Існують спільні протоколи. Наприклад, в 1997 році разом із Амстердамським договором було підписано протокол "Про роль національних парламентів в Європейському Союзі", доданий одночасно до Договору про Європейський Союз та до установчих актів трьох Європейських співтовариств.

Договори про приєднання. Вони, зазвичай, містять окремі тимчасові винятки для нових держав-членів із загальних правил, закріплених в установчих актах з метою забезпечити їх поступову адаптацію в економічну, політичну та правову систему ЄС.

Деякі рішення Ради, що підлягають ратифікації національними урядами. Це стосується вищезгаданих рішень-поправок, внесених спрощеною процедурою. Таких документів існує небагато. Найвідоміший з них - Акт про прямі вибори в Асамблею (Європейський парламент) 1976 року, котрий діє до сьогоднішнього дня.

Нормативно-правові акти ЄС.

Найпоширенішим джерелом вторинного права ЄС є нормативно- правові акти, що видаються органами Союзу на основі установчих актів у встановленому ними порядку.

Сукупність діючих нормативно-правових актів Європейського Союзу називають "законодавством" Європейських співтовариств чи Союзу. Розподіл на закон та підзаконний акт в праві ЄС відсутній.

Стандартними формами нормативних актів Союзу виступають регламенти, директиви та рамкові рішення. Окрім того, певні акти загальнообов'язкового характеру видаються під назвою рішень та орієнтирів.

Регламент. Поняття регламенту закріплене в ст.249 Договору про Європейське співтовариство: "Регламент має загальне застосування. Він обов'язковий у всіх своїх складових частинах та належить до прямого застосування в кожній державі-членові". Юридичними ознаками регламенту є:

В ньому містяться правила поведінки загального, а не індивідуального характеру;

Має обов'язкову силу на території всіх держав-членів Європейського співтовариства та Союзу в цілому. З цього правила існують два винятки. Перший, на територію Великобританії, Данії та Швеції не поширюють регламенти з питань валютного та економічного союзу, в тому числі правового режиму євро. Другий, регламенти з питань віз, імміграції, правосуддя з цивільних справ та притулку взагалі не діють на території Данії, а Великобританія та Ірландія виконують їх положення лише у випадку спеціально висловленої згоди.

Є нормативним актом прямої дії, тобто наділяє фізичних та юридичних осіб суб'єктивними правами та обов'язками.

Для вступу регламенту в силу непотрібно жодної його ратифікації чи здійснення державами-членами будь-яких інших дій, що мають місце при укладенні міжнародних договорів.

Згідно прецедентного права ЄС держави-члени не можуть підміняти регламент своїми правовими актами. Регламент часто порівнюють із "законом" у федеративних державах.

Володіючи верховенством над національним правом, регламент поступово витісняє закони та підзаконні акти держав-членів. Його розглядають як інструмент уніфікації права, тобто введення повністю однакових правил поведінки в межах всього Європейського співтовариства і Союзу.

Отже, регламент - це нормативно-правовий акт Європейського співтовариства обов'язкового характеру та прямої дії на його території.

Директива. Через директиви, як другу основну форму правотворчості ЄС, здійснюється гармонізація національного права, тобто введення загальних начал правового регулювання в конкретних сферах суспільного життя. На відміну від уніфікації, при гармонізації державам-членам залишається певний простір для власного правового регулювання.

Згідно ст.249 Договору про Європейське співтовариство: "Директива обов'язкова для кожної держави-члена, якій вона адресована, але залишає за національною владою свободу вибору форм та методів дій". Юридичні властивості директиви:

Містить правила загального характеру, тобто є нормативним актом;

Має обов'язків характер. Як і регламент, не потребує подальшого затвердження чи ратифікації національними урядами.

Поширюється на територію всього Союзу, хоча допускається прийняття директив, адресованих певній державі;

Основна ознака - держави - члени повинні внести зміни в національне законодавство, якщо такі необхідні, згідно з нею.

В заключні положення директиви, зазвичай, включається фраза: "дана директива адресується державам-членам".

Імплементація директиви в національне право здійснюється шляхом зміни чи відміни діючих чи видання нових законів та підзаконних актів. Всі правові акти, прийняті згідно з нею, повинні містити на це посилання. Така вимога вводиться для того, щоб забезпечити тлумачення правових актів національними судами згідно до положень директиви, що стала основою для них. Це т.зв. Принцип непрямої дії директив.

Тексти національних актів, прийнятих на основі директив, держави- члени зобов'язані направляти Єврокомісії.

В директивах, зазвичай, вказується строк імплементації - період часу, за який держави-члени зобов'язані внести зміни в законодавство. Якщо держава не зробить цього до вказаної дати, подібна бездіяльність прирівнюється до порушень обов'язків, що випливають з установчих договорів. За таке порушення держава може бути притягнена до відповідальності перед Судом ЄС.

Отже, на відміну від регламенту директива - це нормативно-правовий акт, що закріплює основи законодавства в конкретній сфері суспільного життя.

Проте згідно рішення Суду ЄС директива може мати пряму дію. Так, у випадку, коли держава одна до закінчення терміну, відведеного для її імплементації, не зробила цього, а інша - зробила, громадяни цих двох країн виявляються в нерівних умовах. Звичайно, Європейська комісія розпочне розслідування проти першої держави, але це не надасть її громадянам прав, котрими вже наділені громадяни другої держави. Це суперечить принципу рівності. В таких випадках, згідно рішення Суду, директива повинна набувати прямої дії.

Але для можливості прямої дії директиви необхідні певні умови:

Положення директиви повинні бути безумовними та чіткими. Відповідно, як і з установчими актами, прямої дії не набувають норми-цілі та норми-задачі, котрі не закріплюють суб'єктивних прав та обов'язків;

Повинен закінчитися строк імплементації директиви;

Директива починає діяти лише у випадку, коли держава не відтворила її в національному законодавстві;

Директива не може сама по собі накладати зобов'язання на індивідів. Директива може мати пряму дію лише у відносинах "індивід - публічна влада", а у горизонтальних відносинах громадян чи юридичних осіб між собою директива прямої дії не має.

Звідси класифікація принципу прямої дії на "горизонтальний" та "вертикальний". Установчі акти та регламенти можуть мати як "горизонтальну", так і "вертикальну" дію. Директива ж може мати лише "вертикальну".

Рамкові рішення. Рамкові рішення за юридичними властивостями є аналогом директив, але видаються вони в рамках не першої, а третьої опори ЄС. Вони "обов'язкові для держав-членів щодо результату, якого треба досягнути, але залишають за державою-членом вибір форм та методів" (ст.35 Договору про Європейський Союз). Рамкові рішення приймаються "з метою наближення законодавчих та регламентних положень, встановлених державами-членами", тобто виступають інструментом гармонізації права. Дані рішення не можуть мати прямої дії (ст.35 Договору про Європейський Союз).

Отже, рамкова угода - основи законодавства ЄС в сфері кримінального та кримінально-процесуального права, а також з інших питань боротьби зі злочинністю.

Рішення. Згідно ст.249 Договору про Європейське співтовариство рішення є стандартною формою індивідуальних актів, тобто повинні бути інструментом не правотворчості, а правозастосування. Проте на практиці під назвою "рішення" видаються і нормативні акти. Такі акти називають sui generis ("особливого походження"), а їх прикладом може бути рішення Європарламенту від 9 березня 1994 року "Про правила та загальні умови, що регулюють здійснення обов'язків омбудсмана".

Єдиним елементом структури Союзу, де рішення є стандартною формою нормативного акту, був ЄОВС.

Орієнтири Європейського центрального банку. Це нова форма правових актів, що видається в рамках Співтовариства. Орієнтири видаються з метою регулювання кредитно-грошових відносин, підвідомчих ЄЦБ, в тому числі й в сфері валютної політики. Вони адресовані центральним банкам держав-членів і носять юридично обов'язків характер.

Загальні принципи права.

Загальні принципи права представляють собою концентрований вираз найважливіших рис і цінностей, притаманних даній правовій системі. Суд ЄС неодноразово підкреслював, що він спирається на загальновизнані принципи права, такі як, принцип недискримінації, принцип пропорційності та ряд інших. Але найважливіше значення має те, що в перших установчих актах Співтовариств досить поверхнево згадувалося про загальні принципи права, а сьогодні їх поняття розкривається в цих актах, а інколи подаються посилання на правові акти, де вони закріплені.

Згідно ст.6 Договору про Євросоюз він ґрунтується на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини та основних свобод, а відповідно на принципах правової держави, котрі є спільними для всіх держав-членів ЄС. Під загальними принципами права ЄС маються на увазі основні права й свободи в тому вигляді, як вони закріплені в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., і як вони випливають із загальних конституційних традицій держав-членів.

Залишається питання про місце загальних принципів права в ієрархії джерел європейського права. Беручи до уваги практику Суду ЄС та національну судову практику, можна зробити висновок, що дійсність нормативно-правових актів Співтовариств визначається їх відповідністю не лише установчим актам, але загальним принципам права.

Судова практика.

Судова практика ЄС складається з рішень судів Європейського Союзу: Суду Європейських співтовариств та Трибуналу першої інстанції. Особливістю прецедентного права ЄС є те, що установчі акти прямо не вповноважують його суди встановлювати нові норми права. Згідно ст.220 Договору про Європейське співтовариство "Суд забезпечує збереження одноманітності права Співтовариства при тлумаченні та застосуванні даного Договору". На основі даної норми суди Союзу не лише тлумачать установчі акти та інші джерела права ЄС, але й виводять з них нові норми.

Встановлені судами правила вважаються обов'язковими для національних судів, а відповідно й для самого Суду та Трибуналу. На сьогоднішній день прецедент не право ЄС так розширилося, що при винесенні рішень суди ЄС посилаються вже не на статті Договору чи свої попередні рішення, а на "прецедент не право, що склалося".

Рішення судів ЄС перекладаються й публікуються на всіх офіційних мовах ЄС. Резолютивні частини рішень регулярно публікуються в Офіційному журналі, а в повному обсязі - в "Повідомленнях Суду Європейських співтовариств".

Міжнародні договори.

Угоди, укладені Співтовариствами з третіми державами та міжнародними організаціями, виступають в якості зовнішніх джерел, правовий режим яких визначається значною мірою нормами загальновизнаного міжнародного права.

Особливість міжнародних договорів ЄС полягає в тому, що вони не повинні суперечити установчим договорам. Відповідний за цим контроль здійснюється в попередньому порядку Судом ЄС на запит держав-членів та інститутів Союзу.

Норми підписаних на введених в дію міжнародних договорів автоматично стають складовою частиною права ЄС, але це не виключає необхідності їх відповідності загальним правилам прямого застосування (конкретність, ясність, несуперечність та ін.).

Співвідношення джерел права ЄС за юридичною силою.

Про загальну ієрархію в системі права ЄС мова вже йшла вище, але ієрархія існує між джерелами права ЄС і всередині первинного та вторинного права.

Серед джерел первинного права найнижчу сходинку за юридичною силою займає за юридичною силою Договір про Європейський Союз. Згідно ст.27 цього документу "ніщо в цьому Договорі не повинно зачіпати договори про створення Європейських співтовариств чи наступні договори і акти, що вносять в них зміни та доповнення". Винятком є розділи ІІ-ІУ Договору, котрі містять поправки інкорпоровані в договори про Співтовариства.

Співвідношення між трьома установчими договорами Співтовариств здійснюється на основі правової аксіоми: спеціальна норма має перевагу над загальною.

В праві ЄС, як вже згадувалося, немає розподілу на закони та підзаконні акти. Тому при вирішенні питання ієрархії джерел вторинного права діє аксіома: наступний акт сильніший за попередній.

У деяких випадках діють спеціальні правила, що склалися як звичай чи випливають з установчих актів чи прецедентного права:

Документи, прийняті в рамках першої опори й ґрунтуються на установчих актах Співтовариства, повинні мати пріоритет над актами другої та третьої опор, тобто тими, що ґрунтуються на Договорі про Євросоюз;

Нормативні та індивідуальні акти органів Союзу мають пріоритет над додатковими конвенціями та угодами, укладеними державами-членами;

Акти "делегованого законодавства", що видаються Комісією, є слабшими за юридичною силою від актів, прийнятих безпосередньо на основі установчих договорів;

Індивідуальні акти не повинні суперечити нормативним, котрі є сильнішими за юридичною силою.

Змiст

Нові надходження

Всього підручників:

292