Історія виникнення Європейських Співтовариств

Тема 3. Основи права Європейського Союзу.

Поняття права ЄС.

Структура права ЄС.

Співвідношення права ЄС та національного права.

Дія норм права ЄС у часі.

Дія норм права ЄС у просторі.

Принцип пропорційності та субсидіарності.

Відповідальність за порушення права ЄС.

Поняття права ЄС.

Право Європейського Союзу - це сукупність юридичних норм, що створюються та діють в рамках ЄС, а відповідно, наділені загальнообов'язковим характером і поширюються на всю територію ЄС.

Право ЄС виникло на основі міжнародного договору(Договір про ЄОВС) та в якості складової частини міжнародного публічного права. Передача цілої низки суверенних повноважень державами-членами інститутам ЄС викликала поступове відокремлення від міжнародного публічного права. Основним об'єктом регулювання витупають відносини між суверенними державами, а основним джерелом - міжнародний договір.

Основною формою правового регулювання по аналогії з державами став нормативний акт та судовий прецедент.

Відокремившись від міжнародного права, право ЄС наблизилось до національного, але в жодному випадку не злилося з ним - воно виступає як окрема правова система зі своїми джерелами, формами правотворчості та правозастосування, особливими механізмами захисту юридичних норм від порушень.

Для характеристики права ЄС як особливої правової системи в літературі застосовується термін "наднаціональна". До того ж право ЄС розвивається на базі традицій всіх його держав-членів, а вони належать до різних "правових сімей" (континентальної та англосаксонської), внаслідок чого правова система Союзу представляє собою синтез традицій цих двох сімей, хоча вплив континентальної є значно відчутнішим.

По своїй соціальній сутності право ЄС виступає інтеграційним правом. Саме в ньому закріплено режим спільного ринку, обов'язки та гарантії його учасників, статус органів ЄС, порядок введення та функціонування євро та ін. Право ЄС виступає засобом регулювання цих інтеграційних процесів.

Отже, основним ознаками права ЄС є:

Це особлива правова система, наднаціональне право;

Це інтеграційне право;

Норми даного права створюються в рамках політичної організації ЄС. ЇЇ склад фіксує кордони території, в межах якої норми правової системи Союзу мають обов'язкову силу.

Структура права ЄС.

До вивчення структури права ЄС можна виділити три різних підходи:

Предметний;

Функціональний;

Структурний.

Перший спосіб є найпоширеніший. В залежності від того, що регулює право, а також від того, як воно це робить, юридичні норми групують в галузі, що в свою чергу поділяють на підгалузі, інститути, тубінститути. На сьогоднішній день можна виділити:

Публічне право: конституційне, адміністративне, фінансове, галузі процесуального права та ін.;

Приватне право та суміжні галузі: цивільне, трудове, міжнародне приватне та ін.;

Комплексні галузі і міжгалузеві інститути: аграрне, екологічне, підприємницьке, банківське, право соціального забезпечення і ін.

В зв'язку з особливостями ЄС найбільшого розвитку отримали норми економічного характеру та пов'язані з ними.

Функціональний спосіб полягає в структуризації права згідно причин прийняття певних норм та їхнього призначення. Виділяють дві складові: інституційне право та "матеріальне". До інституційного належать норми, що закріплюють побудову та компетенцію організації, статус її інститутів та інших органів.

Решта ж норм відносяться до "матеріального" права.

Структурний підхід пов'язаний із особливостями побудови самого ЄС. Тут треба відзначити, що ЄС не видає жодних правових актів від свого імені, а лише від імені Європейських співтовариств чи інших опор, що вказується в офіційному номері відповідного документу.

Згідно з структурою організації виділяють 6 окремих компонентів в праві ЄС.

Право Європейських співтовариств - найстаріша та найрозвинутіша частина права Союзу. Вона в свою чергу поділяється на три частини: право Європейського співтовариства, право Євратому, право ЄОВС. Як вже згадувалося, нормативні акти видаються від їх імені. Так, акти Європейського співтовариства на англійській мові видаються з грифом ЕС (European Community) - Directive 2000/31/EC.

Право зовнішньої політики та політики безпеки - не має свого установчого акту і в ролі первинного джерела права тут виступає розділ V Договору про ЄС "Положення про спільну зовнішню політику та політику безпеки". Тут використовуються абревіатури: CFSP (Common Foreign and Security Policy).

Право співпраці поліцій та судових органів в кримінально-правовій сфері - первинним джерелом тут виступає розділ VI Договору про ЄС. В даному випадку приналежність норм до СПСО визначає абревіатура від першої назви третьої опори - співпраця в сфері правосуддя та внутрішніх справ: JHA (Justice and Home Affair).

Правила, що закріплюють основи правового положення Європейського Союзу в цілому - це цілі та принципи діяльності ЄС, норми, що стосуються внесення змін до установчих актів, порядку прийняття нових членів та інші. Всі вони містяться в першому розділі Договору про ЄС, а також в двох останніх та поширюють свою дію на всі три опори.

Норми, що закріплюють основи правового статусу людини та громадянина в ЄС - їх джерелом виступає частина друга, включена в Договір про Європейське співтовариство, Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод та Хартія ЄС про основні права, прийнята 7 грудня 2000 року.

Право Шенгенських угод - воно сформувалося та розвивалося окремо від права ЄС, і лише з 1 травня 1999 року включене в систему права ЄС в якості окремого компонента. Норми шенгенського права носять навіть не вторинний, а "третинний" характер за своєю юридичною силою по відношенню до решти норм права ЄС. Більшість положень шенгенського права закріплені в актах Шенгенського виконавчого комітету, що відображається в їх грифі - SCH/Com-ex.

Співвідношення права ЄС та національного права.

При розгляді проблеми співвідношення права ЄС та національного права виникає два основних питання:

Нормами якої правової системи - національної чи наднаціональної - треба керуватися в кожному окремому випадку;

Можливість прямої дії норм ЄС.

Ці питання були врегульовані Судом ЄС і закріплені вцілій низці прецедент них рішень. Це, по-перше, принцип верховенства, по-друге, прямої дії.

Принцип верховенства права ЄС означає, що норми цього права наділені більшою юридичною силою, ніж норми правових систем держав- членів.

Беззаперечне верховенство на території Союзу мають не лише установчі договори Співтовариств, але й регламенти, директиви та інші правові акти органів ЄС, навіть за умови відмови певної держави затвердити проект документу й через свого представника в Раді ЄС голосування "проти". Саме в цьому полягає відмінність принципу верховенства норм права ЄС від принципу верховенства, що застосовується до норм міжнародного права. В останньому випадку верховенством наділяються лише норми, що містяться в загальновизнаних принципах міжнародного права та міжнародних договорах, на обов'язковість яких конкретна держава офіційно дала свою згоду. До того ж, в певних державах закон, що був виданий пізніше міжнародного договору, володіє більшою юридичною силою.

В праві ЄС незалежно від часу прийняття джерела права та норми, що в них містяться, мають пріоритет над національним правом.

Другою важливою відмінністю є механізм реалізації принципу верховенства. Він був встановлений самим Союзом в якості його основного судового органу - Суду Європейських співтовариств. Саме він є вищою інстанцією при вирішенні суперечок про протиріччя між внутрішнім та наднаціональним правом. Виші національні суди не лише мають право звертатися з такими справа, але й зобов'язані це робити. Це дещо нагадує федеративну державу, де саме федеративні суди вирішують справи про відповідність актів суб'єктів федерації загальнодержавному праву.

З принципу верховенства права ЄС випливає низка наслідків для практики правосуддя держав-членів.

Якщо одне й теж питання врегульовано в національному праві та праві Союзу по-різному, суд зобов'язаний при вирішенні справи керуватися саме джерелом права Союзу.

Національні суди та трибунали зобов'язані тлумачити норми внутрішнього законодавства з урахуванням з нормами права ЄС для уникнення подальших розбіжностей.

При виникненні протиріччя між поточними нормами права ЄС та його установчих актів національний суд не має права самостійно здійснювати функції "конституційного суду" ЄС. Суд зобов'язаний призупинити процес та подати запит до Суду Європейських співтовариств.

Але треба наголосити, принцип верховенства на разі є безумовним лише щодо права Європейських співтовариств, а що стосується інших компонентів даної правової системи, то зв'язок із національним правом ще достатньо нез'ясований.

Принцип прямої дії норм права ЄС означає здатність норм даної правової системи наділяти фізичних та юридичних осіб суб'єктивними правами та обов'язками, що підлягають судовому захисту.

Саме цей принцип став фундаментом для встановлення постійного та безпосереднього зв'язку людини з Європейським Союзом, котрий в 1992 році був оформлений як "громадянство Союзу". Здатність норм права ЄС володіти прямою дією визначають національні суди, котрі при необхідності можуть звертатися до Суду Європейських співтовариств. Позитивне рішення Суду є обов'язковим для судів всіх держав-членів.

Пряму дію можуть мати норми, формальними адресатами яких виступають держави-члени чи органи Союзу. Закріплюючи обов'язки публічної влади, вони містять в прихованому вигляді права приватних осіб по відношенню до держави та Союзу в цілому. Відповідно вони також підлягають судовому захисту, а громадяни та юридичні особи можуть посилатися на них при вирішенні справ у національних судах.

Наприклад, ст.141 Договору про Європейське співтовариство закріплює принцип рівноправності в питаннях оплати праці. Ця норма адресована державам-членам, але в 1970-х роках Суд визнав її нормою прямої дії.

Аналогічно до принципу верховенства, принцип прямої дії був встановлений Судом щодо права Європейського співтовариства, хоча прямою дією наділені й норми цілої низки міжнародних договорів та конвенцій, що укладаються державами-членами чи Європейським Союзом в цілому в рамках другої та третьої опор.

Отже, норми права ЄС можна поділити на первинні, вторинні та третинні. До первинних належать установчі акти, до вторинних - юридично обов'язкові норми, що видаються інститутами ЄС, до третинних - всі інші акти.

Дія норм права ЄС у часі.

Перший установчий акт Договір про ЄОВС був укладений на 50 років. Термін його дії мав закінчитися в 2001 році. В двох наступних установчих актах Договорі про Євратом та Договорі про ЄЕС термін їх дії зазначений не був. До того ж, Суд Європейських співтовариств зазначив, що це обумовлено inter alia передачею суверенних прав державами-членами, окрім того така передача не обмежена в часі.

Всі інші установчі документи права ЄС мають необмежену дію в часі. Проте в них часто місяться положення програмного характеру та постанови з чітко визначеним терміном виконання.

Вступ в дію норм вторинного права ЄС залежить від їх правового режиму та характеру положень. За загальним правилом регламенти вступають в дію на 20-ий день після їх опублікування в "Журналь офісьєль", якщо інше не передбачено самим актом. Це стосується і директив офіційного характеру, що публікуються в офіційних виданнях. Що ж стосується директив, адресованих досить вузькому колу суб'єктів, і рішень, що приймаються інститутами, вони вступають в дію з моменту їх нотифікації. В директивах та рішеннях може вказуватися строк їх дії чи строк, протягом якого положення акту мають бути виконані.

Рішення Суду Європейських співтовариств вступають в дію з моменту їх прийняття.

Міжнародні договори Співтовариств вступають в дію згідно з положеннями міжнародного права та вказівками, що містяться в них.

Дія норм права ЄС у просторі.

Згідно Договору про ЄС територія ЄС складається з території держав- членів. ЄС не володіє суверенною владою щодо цієї території, він не має права вести переговори щодо територіальних змін, не може переглядати кордони ЄС. Але Союз може регулювати просторову сферу застосування норм права ЄС шляхом встановлення винятків та обмежень.

Територія ЄС, незалежно від її конкретного статусу, є потенційною просторовою сферою поширення норм права ЄС. Це зумовлено тим, що норми цього права мають пряму дію, а, відповідно, повинні застосовуватися на території всіх держав-членів.

Зовнішні кордони ЄС утворюють кордони держав-членів з третіми державами чи кордони, що відділяють відповідну територію від відкритого моря. Саме зовнішні кордони ЄС є одночасно і кордонами Митного союзу.

Особливості територіальної внутрішньої структури держав-членів може впливати на сферу дії норм права ЄС.

Особливий статус встановлюється для заморських територій держав- членів, які зазначені в Додатку 2 до переглянутого тексту Договору про Європейське співтовариство: Гренландія, Нова Каледонія, Французька Полінезія, Сен-п'єр, і Міккелон, Голландські Антильські острови та інші. Всього в цьому переліку знаходиться 21 територія.

Режим цих територій характеризується як спеціальний режим асоціації, який полягає в створенні максимально сприятливих умов для доступу товарів, що виробляються в цих державах та територіях, на ринок Європейських співтовариств.

Амстердамський договір спеціально обумовлює застосування правового режиму Співтовариств до Аландських островів, а також незастосування Договору до Форосських островів, а відповідно і до зон, що знаходяться під суверенітетом Об'єднаного Королівства, на території Кіпру. Спеціально обумовлено застосування договірних норм на Нормандські острови та острів Мен, за умови дотримання положень, що викладені в акті про вступ Данії, Ірландії та Об'єднаного Королівства.

Принцип пропорційності та субсидіарності.

В статті 3-В (н.ст.5) Договору про ЄС закріплюється принцип пропорційності та субсидіарності. Також йому присвячений спеціальний Протокол та Декларація, додані до Амстердамського договору. Згідно принципу пропорційності Співтовариства здійснюють свою юрисдикцію лише в межах повноважень, переданих їм державами-членами за установчим актом. Згідно Протоколу кожен інститут Союзу при здійсненні своїх повноважень повинен дотримуватися принципу пропорційності, тобто його дії не повинні виходити за межі необхідні для здійснення цілей, передбачених установчими актами. Іншими словами, дії чи акти повинні бути пропорційні до цілей, на які вони спрямовані.

Принцип пропорційності зобов'язує Співтовариства строго дотримуватися положень установчих актів, котрі визначають сферу їх діяльності; він закріплює чітке розмежування компетенції та повноважень між різними інститутами; він підкреслює необхідність строгого дотримання принципів, на яких ґрунтується взаємодія європейського та національного права, а саме тих, що сформульовані Судом ЄС.

Своєрідним доповненням та продовженням принципу пропорційності є принцип субсидіарності. В тих випадках, коли досягнення цілей Співтовариства є неможливим зусиллями лише окремих держав-членів, вирішення проблеми стає справою всього Співтовариства, коли необхідним є об'єднання зусиль всіх його членів. Тобто умовою застосування цього принципу є необхідність спільних сумісних дій. І навпаки, коли досягнення цілей не вимагає колективних зусиль, можливе на рівні держави-члена, Співтовариство зобов'язане утримуватися від будь-яких дій, що можуть перешкодити реалізації повноважень суверенних держав-членів Співтовариства.

Отже, принцип повинен використовуватися для розширення повноважень Співтовариства в одному випадку, а в іншому - для того, щоб Співтовариство не брало на себе повноважень, що здійснюються на рівні окремих держав-членів.

Відповідальність за порушення права ЄС.

Характер, підстави та процедуру настання відповідальності за порушення норм права ЄС закріплено в статті 7 Договору про Європейський Союз, а також в відповідних статтях установчих актів Європейських співтовариств (ст.309 Договору про ЄС, ст.96 Договору про ЄОВС, ст.204 Договору про Євратом).

Згідно з вищевказаними статтями підставою для відповідальності держави виступає "серйозні та систематичні порушення" принципів свободи, демократії, поваги до прав людини та основних свобод, принципу правової держави.

Наявність таких порушень констатує Рада ЄС зі згоди Європарламенту, що надалі може привести державу-порушника до відповідальності у вигляді призупинення певних прав, що випливають із членства. Прикладом може бути позбавлення права голосу представника держави в окремих органах Союзу чи права на отримання дотацій з бюджету ЄС.

Ніццький договір додав до цієї процедури попередній етап в якості факультативного. Він полягає в тому, що, коли ще немає серйозного порушення загальних принципів, але існує реальна цьому загроза, Рада ЄС зі згоди Європарламенту може направити потенційній державі-порушнику "відповідні рекомендації". Вони не є юридично обов'язковими, але їх невиконання може стати підставою для влади Союзу використати значно серйозніші важелі впливу, про які було згадано вище.

Зацікавило?

Змiст

Нові надходження

Всього підручників:

292