СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ

2. Філософія схоластики

Схоластика (від лат. schola – школа) – шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського середньовіччя; релігійно-філософське вчення. Для схоластики (IX – XV ст.) характерним є те, що наука і філософія ґрунтувались на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. В історії схоластики виділяють три етапи: рання, середня і пізня.

Рання схоластика (ІХ – ХІІ ст.) ґрунтується на нерозчленованості, взаємопроникненні науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі. Вивчає і систематизує філософські здобутки патристичної доби. Визначними культурно-освітніми осередками у цей час стають філософські школи. Серед видатних постатей цього періоду знаходимо Іоанна Скота Еріугену, Росцеліна, П’єра Абеляра, Ансельма Кентерберійського тощо.

Середня схоластика (ХІІІ ст.) характеризується остаточним відмежуванням науки і філософії від теології, а також розповсюдженням і впливом вчення Аристотеля. Це час завершення релігійно-філософських систем. Серед них системи Бонавентури, Фоми Аквінського, Дунса Скота, Роджена Бекона тощо. Середня схоластика розробила і внесла у філософську скарбницю докази буття Бога, Божественного творіння; запропонувала шляхи вирішення проблеми універсалій, співвідношення віри і розуму. Це був час великих філософсько-теологічних енциклопедій.

Пізня схоластика (XIV – XV ст.) характеризується раціоналістичною систематизацією теологічного знання, подальшим формуванням природознавчого та натурфілософського мислення, виробленням логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточним відмежуванням містики від церковної теології. У цей період зростає роль номіналізму. Найвпливовішим представником пізньої схоластики є Вільям Оккам.

2.1. Іоанн Скот Еріугена. Вчення про чотири природи

Філософа Іоанна Скота Еріугену (бл. 810 – бл. 877) прийнято вважати «батьком схоластики». Ірландець за походженням, отримав ґрунтовну освіту на батьківщині в одній з монастирських шкіл, де з досконало вивчали не тільки латину, але й грецьку мову. До того ж, Іоанн Скот Еріугена знав античну філософію і високо цінував Платона та Аристотеля. Проте, значна частина життя і діяльності філософа припадає на Париж, куди він був запрошений у зв’язку з тим, що король Франції онук імператора Карла Великого Карл Лисий отримав у спадщину роботи Псевдо-Діонісія, написані грецькою мовою. Виникла необхідність їхнього перекладу латинською мовою. Еріугена переклав «Ареопагітики», а також твори інших східних «отців церкви». Під впливом їх ідей був сформований світогляд ірландського мислителя, який знайшов своє втілення у оригінальних творах.

У 851 р. Еріугена написав роботу «Про божественне передвизначення», в якій доводив, що людині не може бути передвизначений рай або пекло. Адже головне, чим Бог нагородив людину, – це свобода вибору. А оскільки Бог добрий, то він передвизначає людину до вибору на користь Добра. Тому в кінцевому результаті всі, включаючи Сатану, повернуться до Бога. Робота вийшла нетрадиційною і була визнана церквою єретичною.

Але не тільки ця робота Еріугени була засуджена церквою. Головна праця Еріугени «Про розподілення природи» ще за життя автора була засуджена церквою, причому двічі. В цій роботі Еріугена виділяє чотири сходинки природи (буття). Перша сходинка – це природа нестворена, але така, що творить. Таким є Бог. Друга сходинка – це природа створена і разом з тим така, що творить. Таким є Божественний Розум, або Логос. Третя сходинка – це природа створена, але така, що не творить. Це чуттєвий світ, що існує у просторі і часі. І нарешті, четверта сходинка, котра є природа нестворена і така, що не творить. У Еріугени тут знову опинився Бог. Таким чином, Еріугена хотів обґрунтувати світову гармонію, в котрій з Бога все починається і ним же закінчується.

Проблема універсалій. Іоанн Скот Еріугена – прибічник філософського реалізму. Він стверджував, що чим більш загальним є поняття (універсалія), тим більш реальним є його існування у якості самостійної сутності.

Ідеї Еріугени мали значний вплив на розвиток подальшої філософської думки.

2.2. Філософський реалізм Ансельма Кентерберійського

Серед християнських мислителів ранньої схоластики найвидатнішою постаттю визнають св. Ансельма, архієпископа Кентерберійського. Ансельм (1033/1034 – 1109 рр.) народився в місті Аості, що на Півночі Італії, в родині збіднілих шляхтичів. Його мати рано померла, і він, практично не знаходив спільної мови з батьком, котрий витратив весь сімейний статок, пішов з дому в супроводі домашнього клірика.

Три роки Ансельм поневірявся містами Франції та Бургундії, поки нарешті не прийшов у монастир Ле Бек, де була створена чудова для того часу школа для навчання не тільки монахів, але і світських людей. У 1060 році Ансельм став монахом, а за три роки сам став керувати школою, де раніше навчався.

Вже за життя Ансельма порівнювали з Августином, оскільки він шукав гармонію віри і розуму. Мислення повинно підкорюватись вірі, вважав він, але віра шукає розум, вбачаючи в ньому свою опору. Особлива увага до обґрунтування розуму визначається у Ансельма головною задачею схоластики – раціональними, розумними доказами пояснити і обґрунтувати християнську віру.

Ансельм Кентерберійський працював над раціональними доказами буття Бога. У творі «Монологіон» він використовує ідею досконалості. У речах Всесвіту можна розрізняти: благо, мудрість, досконалість. Проте, світ є скінченним, отже, і якості, що властиві йому – не безумовні, а відносні. Але якщо є відносна досконалість, то має існувати і абсолютна досконалість, тобто досконалість сама по собі, а це і є Бог.

Другий доказ відомий під назвою «онтологічного доказу» (за визначенням Канта). Він викладений у роботі Ансельма «Прослогіон» і заснований, на його думку, на розумі. Ансельм стверджує, що навіть «божевільний», висловлюючи атеїстичні судження, спирається при цьому на ідею Бога як абсолютної досконалості. А з цього виходить, що, думаючи про Бога як про досконалість, ми тим самим стверджуємо його безумовне існування. Таким чином, з мислення Бога Ансельм, по суті, виводить факт його реального існування.

2.3. Філософський концептуалізм П’єра Абеляра

Своє життя філософ і богослов П’єр Абеляр (1079 – 1142 рр.) охарактеризував в назві автобіографічного твору – «Історія моїх бід». Обдарований від природи талантом вченого і відчувши пристрасть до навчання та пізнання, Абеляр вже в юності відмовився йти стопами батька і братів, і, замість того щоб стати військовим, вирішив стати філософом.

Юний Абеляр подорожував Францією в пошуках все нових диспутів, поки нарешті не потрапив до Парижу, де став учнем відомого діалектика Гільома з Шампо (1070 – 1121). Спочатку стосунки між ними складались хороші, але потім вони розійшлися у поглядах на проблему універсалій, а також, як вважав Абеляр, через заздрість, оскільки він почав перемагати свого вчителя у диспутах.

Скоро Абеляр організував власну школу неподалік від Парижу і з успіхом викладав у ній. Але філософський конфлікт з Гільомом продовжувався. Гильом був, що називається, крайнім реалістом, і вважав, що без реально існуючих загальних понять (універсалій) не може існувати жодна одинична річ. Зовсім інший підхід до проблеми універсалій запропонував Абеляр. Він заперечував і проти позиції реалістів, і проти номіналістів. Хіба у Сократі для нас важливо лише те, що він «людина взагалі»? Хіба не важливі для нас і для світу думки, котрі висказував Сократ, хіба не важливий для нас його філософський подвиг? Отже, вважав Абеляр, має значення не лише загальне, але і конкретне, одиничне.

Але і загальне поняття не є порожнім звуком, як вважали номіналісти. Адже ми, казав Абеляр, називаємо конкретну людину «людиною» не тільки тому, що у неї є ряд відповідних зовнішніх ознак. В кожній людині є дещо, присутність чого говорить нам про те, що це – людина. Загальні поняття існують реально, але не окремо від конкретних речей або людей, а в кожному з них. Таким чином Абеляр сформулював третю позицію в Суперечці про універсалії: універсалії існують в речах. Ця позиція була названа концептуалізмом. Універсалія є концепція речі, невіддільна від неї.

Школа Абеляра була однією з найбільш відвідуваних у Франції. У ній Абеляр вражав всіх своїм талантом логічно мислити, своєю здібністю пояснювати найбільш темні місця з Біблії. Все йшло чудово, Абеляр вже вважав себе «єдиним в світі філософом, що залишився», але тут раптом... він закохався.

Племінниця одного каноніка, Елоїза, була дуже надзвичайною для свого часу жінкою: «Вона була не гірша за інших і обличчям, але величиною своїх наукових пізнань випереджала всіх. Так як у жінок дуже рідко зустрічається такий дар, тобто вчені пізнання, то це ще більше возвеличувало дівчину і робило її відомою в усьому королівстві». Абеляр став вчителем Елоїзи, і дуже скоро вони закохалися один в одного. Ні про які серйозні заняття філософією вже не могло бути й мови. Їхній роман розвивався дуже швидко і мав трагічні наслідки: втеча від її родичів в провінцію, народження сина, напівнасильницке (з боку родичів) весілля. Закінчилося все тим, що її родичі нанесли Абеляру тяжкі каліцтва, після чого сама Елоїза постриглась в монахині в монастирі Аржантейль, а Абеляр прийняв постриг в абатстві Сен-Дені.

Монашеське життя Абеляра було сповнене горя та переслідувань. Однак він продовжував активну викладацьку діяльність. Його засудили на двох церковних соборах у Франції, присудили до того, що він повинен спалити своїми власними руками свій трактат про Св. Трійцю. Але весь цей час Абеляр переписувався з Елоїзою. Історія зберегла їхні сповнені ніжності, співчуття та доброти листи. Елоїза стала настоятелькою жіночого монастиря, і Абеляр допоміг їй, подарувавши для цього монастиря ділянку землі.

Основною претензією, яку висунули Абелярові його противники, було невдоволення занадто, на їхню думку, раціоналістичним підходом філософа до богословських проблем. Основним його противником в цій суперечці був Бернар Клервоський (1091 – 1153), прихильник ірраціонального, містичного підходу до богопізнання. Він вважав Абеляра «мудрствующим гордецом», котрий «вчить по-новому», і розгорнув надзвичайно потужну діяльність, з тим, щоб досягти покарання Абеляра. Це йому вдалося – на Сансському соборі (1140) Абеляр, котрому фактично не дали сказати й слова на свій захист, був засуджений до пожиттєвого мовчання. Абеляр не погодився з таким рішенням і відправився до Риму, щоб подати апеляцію Папі, але по дорозі тяжко захворів і помер.

2.4. Філософія Фоми Аквінського

Один з найвеличніших вчителів католицької Церкви св. Фома (Томас) Аквінський (1225 – 1274 рр.), засновник богословської системи томізму.

З 1252 року Фома розпочав самостійні богословські дослідження. Він взявся за насправді титанічну справу – створити цілісну систему теології, поєднавши християнську філософію, яка до цього була заснована в основному на вченні Платона та неоплатоніків, з раціоналістичною філософією Аристотеля, чиї трактати до того часу проникли до Європи і справили приголомшуюче враження на багатьох богословів-схоластів. На теологічні праці Фоми незабаром звернули увагу і у Ватикані. Папа Урбан IV розгледів у ньому людину здатну нарешті вирішити вже всім набридлу Суперечку про універсалії. За його дорученням Фома почав розробляти загальну теологічну систему католицизму, яка змогла б задовольнити більшу частину богословів.

Фома розділив людське мислення на наукове і теологічне. Наукове пізнання пояснює закономірності світу, спрямоване на ззовні, на зовнішні об’єкти і не займається внутрішнім світом людини. Останнім займається теологія, яка пізнає такі істини як Божественне Одкровення, Блага Звістка – все, що стосується області віри. Філософія може і має, на думку Фоми, розумно пояснювати істину віри, щоб спростовувати спрямовані проти віри аргументи. Фома Аквінський вважав філософію своєрідною раціоналістичною основою для ірраціональної теології. Його принцип: філософія є служницею теології. Але і роль Розуму у житті людини Фома Аквінський вважав дуже важливою. Розум є основна якість людської душі, з її допомогою людина може керувати своєю волею: хто проти розуму, той і проти людини.

У 1269 році папа направив Фому Аквінського до Парижського університету, де йому було доручено вирішити нарешті Суперечку про універсалії. Він створив серединну теорію, яка об’єднала в собі всі позиції: унверсалії існують і до речей (у Божественному розумі), і в речах (як суть речі), і після речей (як назва речі, яка з’являється у людському розумі при абстрагуванні від неї).

Фома Аквінський був другим, після Ансельма Кентерберійського, теологом, котрий намагався довести існування Бога. Він навів п’ять доказів, головним з яких є телеологічний доказ: все, навіть те, що здається випадковим, має насправді мету, сенс, є корисним. Отже, існує Дещо, що спрямовує всі речі до певної мети, а це і є Бог...

Система Фоми Аквінського, томізм, аж до нашого часу є офіційною філософською доктриною католицької Церкви. А її засновник у 1323 році був зарахований до ліку святих.

2.5. Номіналістична філософія Вільяма Оккама. «Бритва Оккама»

Сучасники називали Вільяма Оккама (1290 – 1350 рр.) «непереможним доктором» за його здібність перемагати у філософських диспутах.

Вільям Оккам рішуче виступив проти Фоми Аквінського і повернувся до номіналістичної позиції: загальні поняття, або універсалії, є знаками, копіями одиничних реальних речей, що виникають в людській свідомості при сприйнятті цих речей. Предмети та їхні якості, вважав Оккам, окремо один від одного «не ходять», і кожний предмет необхідно розглядати як предмет з властивими йому якостями. Якби хто-небудь сказав Оккаму, що «білизнá є білою», то він би тільки посміявся. Є біла стіна, білий стіл, білий рушник, але не «біла білизнá», не «масло масляне».

Відкинув він і схоластичні принципи, на котрих базувався томізм. Сутність Бога проявляється в Його існуванні – цим займається теологія. Але і сутність людини теж проявляється в Його існуванні – цим займається філософія, що пізнає світ і людину в ньому. Отже, за Оккамом, є дві істиниістина теології та істина філософії, і змішувати їх неможна. А якщо так, то і будівля схоластики так досконало вибудована Фомою Аквінським, руйнується.

Оккам у своїй філософії завжди прагнув до зрозумілості та чіткості в мисленні, сприйнятті і розмірковуваннях про світ. На цьому ж засновано і головне дітище Оккама – принцип простоти, або бережливості, котрий потім отримав назву «бритва Оккама»: уникай зайвих сутностей. Або – не приймай мислиме за реальне, просте за складне, те, що здається за дійсне, керуйся здоровим глуздом.

Оккамові довелося жити в дуже бурхливий для Європи час, коли між Папою Римським і германським імператором йшла жорстока боротьба за владу. Папи претендували не тільки на духовну, але й на світську владу в європейських королівствах. Знайшлися навіть теологи, котрі почали стверджувати, що рішення Папи незаперечні, практично рівнозначні Божественній волі.

Оккам різко виступив проти «божественних» зазіхань Папи. Бог – це Бог, а Папа – це Папа – неможна приписувати папі Божественні якості, адже це означало б змішення двох якісно різних субстанцій. За протистояння папській владі у 1324 р. Оккама під охороною привезли до Авіньону на суд Папи Іоанна ХХІІ. Суду Оккам очікував чотири роки в монастирській в’язниці, після чого втік звідти в Германію до імператора Людвіга Баварського, котрий воював з Папою. Оккам запропонував Людвігові союз: «О імператоре, захищай мене мечем, а я буду захищати тебе словом».

У 1342 році Вільям Оккам стає генералом антипапського ордена міноратів. Боротьба з папством продовжувалась. Правда, Людвіг Баварський іноді розмірковував, чи не помиритися йому з Папою і не видати тому Оккама. Але чи то сумління не дозволило, чи то здоровий глузд, а можливо, просто чума – від неї у 1350 році Вільям Оккам помер у місті Мюнхені.

Необхідно зазначити, що для Оккама виступ проти папства зовсім не означав зменшення значення віри. Він виступав перш за все проти спроб схоластів «втиснути» Бога в рамки людського розуму, що оперує уявленнями, отриманими людиною через сприйняття матеріального світу.

Сутнісна різниця між розумом і Богом, за Оккамом, полягає в тому, що розум, котрий сприймає кінцеві конкретні предмети, обмежений, а Бог є сутність нескінченна, яка має властивість нескінченно творити.

В цих словах виражена вся суть оккамівської філософії. Розум, раціональність для Оккама – лише привид людського безсилля, викликаного штучною напругою сил, прагненням розумом «наздогнати» Бога. Оккамові ближче за все «природна людина», котра керується не розумом, а здоровим глуздом і сумлінням. Сумління дозволяє відчувати Бога і Його волю, а здоровий глузд дозволяє бачити реальність конкретних речей, дозволяє не створювати собі химер.

 

Змiст

Нові надходження

Всього підручників:

292