СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ

1. Філософія патристики

Середньовічна філософія вміщує у собі два етапи: перший – виникнення і становлення, другий – розвиток християнської філософської думки. Умовно їх можна визначити як патристика і схоластика.

Патристика (від лат. pater – батько) – це філософія і теологія так званих Святих Отців Церкви. Вона охоплює період від виникнення християнства до VIII ст. За змістом у межах цих семи століть розрізняють кілька періодів.

Перший – це час «апостольських отців», що приєднувались безпосередньо до апостола Павла. Отже, перші кроки на шляху осмислення християнства зроблені людьми, які не були філософами у академічному сенсі слова. Вони заклали основи нового світогляду і означили деякі вихідні принципи побудови християнства.

Другий визначає діяльність Отців-апологетів (захисників) ІІ ст., котрі намагались надати певним положенням християнства філософського обґрунтування, інколи подаючи віровчення у вигляді нової філософії. Християнство з самого початку свого розповсюдження в світі зустріло ворожість та гоніння, спершу серед іудеїв, а потім по всіх усюдах Римської імперії. Навіть сама держава, що була відома своєю толерантністю до релігійних вірувань підкорених нею народів, постала проти християнства, заборонивши останнє, а його носіїв і послідовників піддаючи всім жахам: їх змушували відрікатись від віри, позбавляли всіх посад, майна, катували, вбивали тощо. Захистом і виправданням християнам слугували їх високоморальне життя, жертовна відданість і готовність вмерти за віру (вони ставали мучениками за віру). Апологети стверджували, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені в творах античних мислителів, особливо у Платона, Аристотеля та стоїків.

Третій період – це власне патристика. Вона характеризується першими спробами систематизації в області теології та філософським вирішенням питань про Єдиного Бога і Бога як Трійцю, про місце і роль Христа, божественне творіння тощо. Загальною рисою християнської патристики є те, що вона переходить до побудови універсальних систем християнського світогляду, свідомо використовуючи античну спадщину. Патристику, яка охоплює період з ІІІ по VIII ст., розподіляють на східну (грецьку) і західну (латинську), на донікейську (ІІ – ІІІ ст.) і післянікейську – зрілу (IV – V ст.) та пізню (VI – VIII ст.).

1.1. Східна донікейська патристика. Оріген

В східній, або «грецькій» (бо була написана грецькою мовою) донікейській патристиці провідне місце належить Александрійській богословсько-катехізисній школі, яка здобула широкого визнання за часів керівництва нею Климентом Александрійським і, особливо, його учнем і наступником Орігеном. Саме вони намагались максимально залучити теоретичні здобутки античності (філософію Платона, Аристотеля, стоїків та ін.) до побудови християнської теологічної системи. Вони запозичили з грецької філософії її понятійну базу, розгортаючи неоплатонівську методологію на християнському ґрунті.

Найбільш могутнім генієм раннього християнства був Оріген (185 – 253/254 рр.). Народився він у єгипетському місті Александрія у християнській родині грецького походження. Його батько, вчитель за фахом, досить рано залучив сина до вивчення Святого Писання. Згодом Оріген сам став займатись викладацькою діяльністю.

Орігенові випало жити у страшний для християн час, коли з регулярністю у 10 – 15 років відбувались нові жорстокі гоніння на християн. Під час чергових гонінь був схоплений, кинутий до в’язниці і страчений його батько. Сімнадцятирічний Оріген був сповнений бажання безпосередньо розділити долю батька. Вже тоді в ньому проявлялось прагнення до самопожертви в ім’я віри, адже саме в цьому бачив він вищу мету земного життя людини. Того разу від безкомпромісного вчинку його утримала мати, оскільки після смерті батька юнак залишився самим старшим в родині і повинен був турбуватись про матір та шістьох молодших братів і сестер.

Протягом наступних десяти років Оріген вивчає грецьких філософів Платона, Піфагора, слухає лекції вчителя Плотіна – Аммонія Саккаса.

У 202 р. Оріген очолив Александрійську катехізисну школу. Він започаткував майже всі необхідні форми християнської думки: релігійну філософію, богослов’я, аскетику, містику, проповіді, бесіди, але перш за все, – невтомне вивчення Біблії.

Оріген запропонував першу теорію християнського віровчення, що базувалась на досягненнях античної думки і мала багато спільного з платонізмом. Тому деякі з положень офіційною церквою не були визнані канонічними, внаслідок чого Оріген не вважається ортодоксом.

Відомо, що Орігеном написано багато творів, проте, значна частина була за наказом церкви знищена і до нас дійшли тільки деякі з них. Серед них завершена у 229 році праця «Про початки».

В цьому трактаті Оріген накреслює контури великого філософсько-богословського синтезу. Основні теоретичні положення постають у чотирьох книгах праці. У першій книзі йдеться про Бога як довічне джерело всього сущого. Друга книга розповідає про світ і його творення. Третя книга присвячена людині і розкриває призначення останньої. Четверта книга містить у собі певні положення Одкровення і способи його отримання.

Бог Отець для Орігена – це могутня, надсуща, а тому непізнана «монада». Бог може відкриватися лише у творінні. Він все містить у собі, все охоплює, але й все перевищує. Бог – це проста, безтілесна природа, що існує поза простором і часом, перебуваючи у власному безначальному довічному житті. Акт творення Оріген розуміє позачасово, але створений світ існує у часі.

Син Божий походить від Отця. Щоб підкреслити єдність з Отцем, Оріген використовує термін «вічно народжуваний», наголошуючи, що не було часу, коли б Сина не було. Проте, визнаючи єдність Отця і Сина, Оріген підкреслює, що як іпостасі вони не рівноправні і не єдиносущі. Син є посередником між Богом і світом. Більше того, Оріген демонструє субординацію між Отцем і Сином.

Святий Дух в ієрархії божественних іпостасей займає третє місце. Створені Богом духи були рівними і прозорими. Вони були наділені свободою волі. Бажання випробувати «свободу волі» привело до того, що деякі з духів віддалились від Бога та один від одного. Таке віддалення привело до «охолодження» духів і виникнення душ, появи матеріальності. Так, у своєму бажанні випробувати долю від Бога відпали люди і дияволи. Лише ангели залишились вільними від матерії, бо лишились з Богом. З’єднання з матерією – це кара для душі. Завдання людини і світу в цілому – спасіння, «відновлення» і повернення Бога. Для різних душ – і шляхи різні. Душі мають пройти через багато станів універсаму (всесвіту), які неначе сходинки поступово повертають душу до Бога. Таким чином, Оріген визнає ідею реінкарнації, тобто переселення душ у відповідні тіла, аж поки вони не досягнуть досконалості. У кожній душі живе прагнення до Абсолюту, задовольнити яке може тільки Бог. Поступово все тварне приречене повернутись до Бога і отримати, але вже цілком свідомо, первісну повноту. Це й буде апокатастасис, або «відновлення» всіх речей.

Низка положень орігенізму була засуджена на П’ятому Вселенському соборі (553 р.), Оріген був проголошений єретиком і ім’я творця церковної науки протягом багатьох століть практично більше не згадувалось.

1.2. Західна (латинська) донікейська патристика. Тертулліан

Тертулліан (бл. 115 – 225 рр.) для латинської патристики має таке ж значення, як Оріген для грецької. Народився Тертулліан у місті Карфаген в язичницькій родині. В юності він отримав чудову риторську освіту і поїхав до Риму, де став відомим адвокатом.

Близько 193 р. Тертулліан прийняв християнство і зайнявся основними богословськими питаннями, важливішим серед яких було питання про Трійцю, про відношення один до одного трьох Божественних іпостасей (ликів) – Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого.

Тертулліан заперечує можливість філософського осмислення християнства, намагаючись акцентувати увагу на ірраціоналізмі віри. Він був впевнений, що адекватний переклад положень віри на мову логіки і раціонального філософствування неможливий. Він переконаний, що віра і розум не є тотожними поняттями, і, навіть співпадаючи в чомусь, вони достатньо самостійні і не вичерпують одне одного, бо належать різним станам свідомості.

Тертулліан впевнений, що розум має зупинитись там, де починається віра. На його думку, не слід шукати логіку в тому, що здається нам абсурдним. Тим більше не треба шукати приховані смисли в тому, що повинно розумітись буквально. Для того і дана людині віра, щоб сприймати буквально те, що вище людського розуміння. А тому, чим абсурдніше те, про що йдеться у Святому Писанні, чим воно незрозуміліше і неможливіше, тим більше у нас підстав для віри у його божественне походження. Саме так і сформулював Тертулліан свій відомий принцип: «Вірю, тому що абсурдно».

Заперечуючи античну філософію, сприйняту ним багато в чому через вчення скептиків, які говорили про неможливість пізнання як такого, Тертулліан вважав, що існує єдиний можливий шлях пізнання – пізнання вірою. І першою щаблиною пізнання, на думку філософа є душа, яка близька за природою до Бога. Тому душа інтуїтивно містить у собі всю премудрість, яка потім частково може бути розгорнута розумом.

Тертулліан у теоретичних положеннях не завжди послідовний. Зокрема, ця непослідовність проявляється у розумінні Тертулліаном Трійці, або тринітарної проблеми. Його беззаперечним пріоритетом є введення терміна «trinitas» (що означає «троє в одному») для характеристики іпостасних розмежувань єдиного Бога. Проте, тут простежуються ідеї субординації. У Тертулліана Бог-Отець – абсолютна досконалість. Щодо Сина, то попри всі проголошення його досконалості, друга іпостась, або лік Божества – Син – є досконалістю нижчого ґатунку у порівнянні з Отцем. Бо у Сина, згідно з Тертулліаном, зовсім інша сутність. Він походить з сутності Отця, але сам вже не є цією сутністю. Однак, він є втіленням вищого морального ідеалу. Нарешті, душа також є прозорим тілом, що випромінює світло і зароджується матеріально, а не вселяється у тіло.

Таким чином, з усього вищесказаного можна зробити висновок про велику теоретичну залежність Тертулліана від античної філософської спадщини. З іншого боку, Тертулліан – це постать, яка мала великий вплив не тільки на сучасників, але і на духовних нащадків наступних віків.

1.3. Післянікейська патристика. Діонісій Ареопагіт

Післянікейська патристика охоплює період IV – VIII ст. Ідейні і теоретичні засади цього етапу були закладені першим Вселенським собором християнської церкви, що відбувся у м. Нікеї 325 року.

На Нікейському соборі крім інших вирішувалась проблема співвідношення Отця і Сина. Були представлені дві протилежні точки зору: пресвітера Арія (представника Антиохійської богословської школи) і єпископа Афанасія (лідера Александрійської богословської школи). Арій наполягав, що Божество – вічне, незмінне і абсолютно просте. Йому протистоїть тварний світ, який пов’язаний з часом, мінливий, матеріальний (а тому не може бути простим). Отже, якщо Бог завжди простий і ніколи не складний, то все, що Ним створене, або походить від Нього, не є Бог. Тому Син – то є звичайна твар, що матеріальна і пов’язана з часом. Отже, Син – лише подібний до Отця, або подібносущий.

Позиція Афанасія принципово відрізнялась від аріанської. Афанасій впевнений, що Син є не простою якістю Отця, а єдиною з Ним божественністю сутністю. Отже, Син – єдиносущий до Отця.

На Нікейському соборі перемогла позиція Афанасія, яка дозволила сформулювати Символ Віри, де визначалось, що християни вірують «у єдиного Бога, всемогутнього Творця усього видимого і невидимого. А також во єдиного Господа, Ісуса Христа, єдинородного Сина Божого... єдиносущого з Отцем своїм...».

Найбільш значною і загадковою постаттю післянікейської доби був Діонісій Ареопагіт.

На церковному соборі у 532 році були вперше представлені чотири трактати, підписані іменем: Діонісій Ареопагіт. Ім’я це було відомим – воно згадувалось у «Діяннях апостолів». Діонісій Ареопагіт (тобто член Ареопагу – Верховного суду Афін), високоосвічений афінянин прийняв християнство під впливом проповіді апостола Павла. У VI столітті всі були впевнені в тому, що автором знайдених трактатів є той самий легендарний Діонісій Ареопагіт. Тільки в епоху Відродження було доведено, що трактати ці не могли бути написані раніше VI століття, в той час як Ареопагіт жив у І ст. Після цього автора почали називати Псевдо-Діонісієм.

В його творах йдеться про те, що Бога можна пізнавати двома шляхами.

Перший підхід, названий негативною теологією (апофатизм), означає розуміння того, що Бог – є «ніщо», тобто «ніщо з цього світу». Ніщо з того, що є в нашому світі, ми не можемо порівняти з Богом – Він надзвичайно вищий, більший, істинний за будь-яку річ, будь-яке поняття і визначення. В порівнянні з цим світом Бог – Інакший. І пізнається Він не через розмірковування про Нього, але через «неосяжне з Ним з’єднання». На думку Діонісія Ареопагіта, ми можемо посилатись на Бога як на Початок, вбачаючи в ньому і Світло, і Причину, і Сутність, і Життя, і Благо, і Любов, і Мудрість, і Всемогутність, і Красу. Наведені означення є імена Бога, що схоплені різноплановим людським сприйняттям.

Другий підхід, названий позитивною теологією (катафатизм) означає відчуття того, що весь світ, все існуюче є певний образ Божий. Катафатизм пізнає Бога через пізнання сутнісних законів світобудови, що самі собою є наслідком або образом Божого творіння.

Діонісій Ареопагіт вважав, що між Богом і світом існує межа. Вона полягає у принциповій різниці існування Бога та існування світу. Існування Бога є «сокровенна безмежність», або транс, до якого нікому не вдавалось наблизитись. Існування ж світу полягає тільки у причетності до божественного буття, до «сокровенної безмежності».

1.4. Латинська патристика. Августин Блаженний

Латинська (західна) післянікейська патристика представлена низкою видатних діячів, серед яких особливе місце займає постать Августина.

Августин Блаженний (354 – 430 рр.) народився у місті Тагаст на території сучасного Алжиру в родині римського чиновника. Батько його був язичником і лише перед смертю перейшов у християнство, піддавшись переконанням глибоко віруючої дружини. Августин отримав класичну літературно-юридичну освіту у Карфагені. У вісімнадцятирічному віці, знаходячись під впливом Вергілія та Цицерона, він відкриває в собі покликання до філософії. Він вчиться і викладає, відкривши школу у Тагасті.

У 383 році Августин переїжджає до Риму, а потім до Мілана, де працює придворним ритором. Саме тут у віці тридцяти двох років ознайомившись з працями Філона Александрійського, Орігена, а також з трактатами Плотіна, він свідомо і остаточно переходить у християнську віру. Практично одразу після цього Августин повернувся до Тагасту. У 396 році християнська паства африканського міста Гіппон обрала його єпископом.

Перебуваючи на такій посаді, Августин поєднує богословську, проповідницьку і філософську діяльність. Пише багато творів. Його літературна спадщина нараховує 113 трактатів, 218 листів і більше ніж 500 проповідей.

З усієї августинівської спадщини зупинимось на основних проблемах християнської теології, рішення яких ним було запропоновано. Серед них: проблема пізнання та проблема творення.

Августин вважав, що в центрі пізнання стоїть Бог, тому його філософію називають теоцентричною. Августин дійшов висновку, що шлях богопізнання є складний шлях віри та сумніву. Неможливо пізнати бога, не віруючи в нього – з віри починається пізнання. Це, безумовно, дивне пізнання – людина починає пізнавати те, у що вже вірить.

«Вір, щоб розуміти» – перша частина правила пізнання Августина. Парадокс вирішується ним таким чином: знання про Творця світу вже закладене Ним у людині, і його необхідно лише згадати, а для цього необхідно повірити. Але, повіривши, почавши згадувати, людина повинна весь час перевіряти – чи правильно вона згадує, чи не йде її розум, настільки недосконалий у порівняння з Божественним, хибними шляхами. І ось тут і необхідний сумнів – сумнів, заснований на вірі. «Розумій, щоб міг вірити» – такою є друга частина правила пізнання Августина.

В центрі світобудови, за Августином, знаходиться Бог – причина існування всього сущого, всіх його змін. Бог не тільки створив світ, але й продовжує творити його – світ не розвивається сам, все, що в ньому відбувається, є реалізацією Божого задуму.

Аврелій жив в дуже тяжкі часи для Римської держави. Племена остготів, вестготів, вандалів вторгались на її територію з усіх боків. У 410 році війська Аларіха захопили і пограбували Рим. Це викликало серед римлян нехристиян антихристиянські хвилювання – вони вважали, що християнство послабило Рим. Все це, можливо, спонукало Августина до написання багато в чому підсумкової для його філософської творчості книги «Про град Божий», де він виклав першу і найважливішу в історії людської думки концепцію історичного розвитку роду людського.

Від початку світу, вважав Августин, існує розділення на град Божий, до якого відносяться всі духовні сили, віддані Богові, істинні християни та доброчесні люди, і град Земний, до котрого належать всі обтяжені гріхами, безчесними справами, плотськими втіхами. Засновником земного града, на думку Августина, був братовбивця Каїн, якому в історії Риму відповідав братовбивця Ромул. Рим для Августина є втіленням града земного, і всі, хто прагне до граду Божого, що дає спасіння та вічне життя або істинне буття, повинні відмовитись від Риму. Загибель Риму, схвалена Августином, повинна була сприяти розповсюдженню християнства серед варварських народів – і Августин виявився правим, тому що і остготи, і вестготи, а потім і вандали в решті решт прийняли християнство. Хід людської історії, вважав Августин, буде визначатися протистоянням цих двох градів – і так аж до Страшного суду, Апокаліпсису, в результаті якого врятуються тільки люди, що обрали град Божий.

Августинівська концепція історії отримала назву есхатологічної, тобто орієнтованої на кінець світу. Але його сучасникам і взагалі людям Середньовіччя вона зовсім не здавалась похмурою та песимістичною. Навпаки, вони вважали її цілком оптимістичною – адже вона давала сенс існуванню людства, вказувала йому ясну мету.

1.5. Від патристики до схоластики. Северин Боецій

У V – VI ст. стало цілком зрозуміло, що старий світ невпинно котиться до свого завершення. Але перш ніж античний світ загинув, а Європа вступила у Середньовіччя, яке назвали часом культурного варварства, перш ніж настав повний занепад культури VI – VIII ст., старий світ подарував новому ще одного мислителя, без котрого важко уявити середньовічну християнську філософію. Це був Боецій, котрого називають «останнім римлянином і першим схоластом».

Северин Боецій (480 – 524 рр.) народився у родині патриціїв. Він вчився у Римі, а також, можливо, у Афінах та Александрії. Подібно іншим римським філософам, Боецій намагався поєднувати заняття науками з політичною кар’єрою. Так у 510 р. він стає римським консулом при дворі варварського короля Теодоріха, але у 524 р. його звинувачують у змові і кидають до в’язниці. Після тривалого ув’язнення Боецій був страчений.

Будучи найосвіченішою людиною свого часу, добре обізнаною в грецькій філософії і науці, Боецій мав надзвичайний вплив на культуру і філософію середньовіччя. Його праці, що дійшли до нас, можна згрупувати наступним чином: 1) навчальні настанови щодо «вільних мистецтв»; 2) трактати і коментарі з логіки; 3) літературно-філософський твір «Розрада Філософією».

Щодо робіт першої групи, то слід зауважити, саме завдяки Боецію, система освіти, що склалась за часів пізньої античності, була адаптована до нових історичних і духовних умов і потреб. У середньовічних школах викладали сім «вільних мистецтв»

. Цей комплекс включав у себе «тривіум» (граматика, риторика, діалектика) і «квадривіум» (арифметика, геометрія, астрономія, музика).

До праць другої групи увійшли твори з логіки, переклади, коментарі і трактати. Завдячуючи їм, середньовіччя опанувало інтелектуальний інструментарій античної філософії. Крім того, саме у працях з логіки Боецій не тільки заклав підвалини схоластичного методу, але й сформулював майбутню проблему універсалій.

Універсалії мають відношення до всезагального, оскільки універсалія – це сенс або значення загального імені, такого, як «дім взагалі», «людина взагалі», «тварина взагалі». Загальне ім’я відрізняється від власного імені, такого, як Іван, Бровко, Київ тощо. Власне ім’я означає цей предмет, тобто предмет, на котрий можна показати пальцем. У загального імені такого предмета немає, отже завжди існує спокуса сказати, що загальним іменам в реальності нічого не відповідає, або ж сказати, що вони відображають схоже між предметами, тобто їх загальні ознаки. Останнє як раз і стверджував Боецій. Універсалії, на його думку, є результатом мисленнєвої абстракції. Але така абстракція виникає не на порожньому місці, а при відстороненні від предметів певних загальних ознак. Іншими словами, універсалії, згідно з Боецієм, властиві тільки мисленню, але відображають при цьому дещо реальне. Такою є суперечлива позиція Боеція в питанні про універсалії, котра несе в собі зародки як середньовічного реалізму, так і середньовічного номіналізму.

У творі «Розрада Філософією» Боецій описує перебування у в’язниці і стан відчаю, в котрий він впадає через несправедливість того, що відбувається. В цій ситуації його і відвідує певна дама, в котрій від впізнає свою давню знайому Філософію. В ході тривалої бесіди Філософія зцілює Боеція від страждань, приводячи аргументи на користь того, що все, що відбувається, має вищий сенс. Зцілюючи Боеція, Філософія звертається до його віри в Бога і у небесну родину. Вона доводить, що світом керує універсальне божественне проведіння, під керівництвом якого знаходиться велике благо для людини. Знайшовши в цьому розраду, Боецій готується зустріти смерть зі стоїчною байдужістю.

Філософія втілює для Боеція зв’язок з уже минулим легендарним античним світом, а також зв’язок зі світом Божественного Вищого Розуму. Вона дає людині відчуття своєї причетності до вічного буття, великого Космосу, тому істинний філософ не може боятися смерті. Він пізнає ілюзорність матеріальних благ, не підкріплених істинною духовністю. Людським життям, його зовнішніми обставинами керує фортуна, тому від людини вони не залежать. Проте від неї залежить не втратити, внаслідок нечесних, низьких діянь, зв’язок з вічним джерелом самого буття – Божественним Розумом.

Боецій у своєму трактаті фактично поєднує християнське вчення з вченням античних стоїків, тому «Розрада Філософією» довгий час, особливо в Середні віки і в епоху Ренесансу, була настільною книгою практично кожного видатного філософа.

Однією з найскладніших проблем у християнстві завжди була тринітарна проблема. Суть даної якої полягає у співвідношенні іпостасей Бога як Отця, Сина і Святого Духа. Своє вирішення цієї проблеми Боецій дав у трактаті «Про троїстість».

Своєрідність позиції Боеція полягає в тому, що при вирішенні тринітарної проблеми він користується поняттям «субстанція». Субстанція – це основа, на якій тримається все решта. Субстанція, згідно з Боецієм, це те, що саме визначає свої атрибути, або ж невід’ємні властивості. Наприклад, три кути є атрибутом трикутника, без чого трикутника просто не буває. І так само трикутника не може бути без трьох сторін. Три сторони – це така ж атрибутивна властивість трикутника, як і три кути. В результаті виходить, що фігура, яка має три кути, і фігура, яка має три сторони, є одна і таж фігура. Приблизно так же розмірковує Боецій і у питанні про божественні іпостасі. Отець, Син і Святий Дух, згідно з Боецієм, – це не три різних бога, а три іпостасі, або, точніше, три атрибути однієї і тієї ж божественної субстанції. В одному відношенні Бог є Отцем, в іншому – Сином, а в третьому – Святим Духом. При цьому втрата якого-небудь з цих атрибутів Бога неможлива.

Від атрибутивних властивостей, котрі є невід’ємними, Боецій відрізняє акциденції, тобто випадкові властивості, котрі можуть бути або не бути. Наприклад, трикутник може бути або не бути прямокутним, а людина – горбатою. При цьому, виникаючи і зникаючи, такого роду властивості не змінюють сутності предмета. Боецій наводить приклад стосунків між рабом і господарем. Людина є господарем по відношенню до раба. Коли раб помирає, то господар перестає бути господарем, не змінюючи при цьому своєї сутності.

Змiст

Нові надходження

Всього підручників:

292