Конституційне право України як провідна галузь національного права України

"Конституційне право України"

На тему:

"Конституційні права, свободи та обов'язки громадян України"

Тернопіль

План лекції

Вступ......................................................................................................

Поняття й види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні. Міжнародні стандарти прав та свобод людини й громадянина       

Громадянські (особисті) права та свободи людини і громадянина в Україні                 6

Політичні права і свободи громадян України...................................... 12

Соціальні, економічні та культурні права та свободи людини і громадянина в Україні           20

Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні. .    22

Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні            23

Висновки................................................................................................

Список використаних джерел .......................................................

8

1. Поняття й види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в

Україні. Міжнародні стандарти прав та свобод людини й громадянина.

Під основними правами слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових актах з прав людини.

Основні права є суб'єктивними, тобто вони належать фізичній особі як учаснику суспільного життя.

Характеризуючи історичний розвиток прав та свобод людини й громадянина, дослідники виділяють таких три покоління прав і свобод.

Перше покоління походить від витоків конституціоналізму. У перших конституційних актах фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод: громадянські (особисті) права і свободи (недоторканність особи з її процесуальними гарантіями) та політичні (виборче право, свобода слова, друку тощо). Ці права зобов'язували державу не втручатись у сферу особистої свободи людини і створювали умови для активної участі громадян у політичному житті. Друге покоління проявилося на початку та в середині XX ст.; воно характеризується включенням у конституції соціально-економічних прав (право на працю та пов'язані з ним гарантії), а також прав соціально-культурного характеру (право на освіту, на доступ до здобутків науки й культури).

Третє покоління обумовлене загостренням у другій половині XX ст. Глобальних проблем, насамперед екологічних, та вступом найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації. Звідси виникли такі права як право на здорове довкілля, на інформацію, на мир тощо. Юридичне розмежування між правом (суб'єктивним) і свободою провести складно. Суб'єктивним правом є міра можливої, допустимої поведінки людини. Це ж визначення можна застосувати і до поняття «свобода».

У більшості випадків, коли йдеться про суб'єктивне право особи, передбачається наявність більш або менш визначеного суб'єкта (органу держави тощо), на якому лежить обов'язок створити оптимальні умови для реалізації цією особою належного їй права. Для суб'єктивного права характерним є те, що кожному праву кореспондує певний обов'язок держави, активна дія з боку її органів та посадових осіб щодо забезпечення його реалізації (наприклад, право на охорону здоров'я має забезпечуватися мережею відповідних державних чи комунальних медичних установ).

Коли ж йдеться про свободу, мається на увазі заборона будь-кому обмежувати цю свободу. Така заборона звернена до невизначеного кола суб'єктів (наприклад, свобода слова передбачає право людини вимагати від держави захисту від будь-якого суб'єкта, який цю свободу порушує). Іншими словами, умовою реалізації свободи є невтручання з боку держави, інших суб'єктів у сімейне та особисте життя, світ внутрішніх переконань людини, тобто передбачає їх пасивну поведінку.

Слід розрізняти поняття „права і свободи людини" і „права і свободи громадянина".

Обсяг прав і свобод громадян є ширшим. Так, наприклад, тільки громадяни мають політичні права.

Існують два основні способи конституційного формулювання прав і свобод:

1) Позитивний спосіб, коли конституція встановлює чи констатує, що суб'єкт має певне право. Наприклад, відповідно до ст. 53 Конституції України кожен має право на освіту;

2) Негативний спосіб являє собою конституційну заборону будь-якому суб'єкту порушувати або обмежувати певне право або певну свободу. Наприклад, відповідно до ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Обов'язок - це міра необхідної, належної поведінки. Розрізняють обов'язки людини і обов'язки громадянина. Так, наприклад, відповідно до ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Тоді як згідно зі ст. 66 Конституції України кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Необхідність класифікації конституційних прав, свобод та обов'язків зумовлена їх значною кількістю.

Отже, виділяють такі групи прав та свобод людини і громадянина:

1)  Права людини і права громадянина;

2)  Індивідуальні та колективні права, свободи та обов'язки. Більшість конституційних прав і свобод за своєю суттю є індивідуальними;

3)   Основні і додаткові права, свободи та обов'язки. Так, уст. 38 Конституції України передбачено, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами — це основне право, а похідними від нього є закріплені цією ж статтею Конституції України права громадян брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

4)   Найбільш важливою визнається класифікація конституційних прав свобод та обов'язків людини і громадянина за змістом на:

•                      Особисті (громадянські) права (право на життя, право на свободу та особисту недоторканність, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України тощо);

•                      Політичні (публічні) права (право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо);

•                      Економічні, соціальні, культурні права (право приватної власності, право на підприємницьку діяльність, право на житло, право на працю, право на соціальний захист та інші).

Сьогодні основні права і свободи людини перестали бути об'єктом внутрішньої компетенції тільки держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Ці основні права та свободи відображені у низці найважливіших міжнародно-правових актів, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав та свобод особистості. Такими міжнародно-правовими актами є:

•                      Загальна декларація прав людини (1948 р.);

•                      Міжнародний пакт про громадянські та політичні права(1966 р.);

•                      Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);

•                      Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.). Згідно з ч.1 ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У ч.2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. Встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Усі зазначені міжнародні акти з прав людини ратифіковані Україною.

Аналіз статей розділу II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» свідчить про те, що майже всі статті цього розділу відтворюють зміст міжнародних актів з прав людини.

У другій половині XX ст. Було також прийнято значну кількість міжнародних конвенцій з окремих груп прав людини і громадянина, наприклад, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 р.).

Геополітичні зміни в Європі та у світі потребують розроблення нових міжнародних договорів, наприклад, Хартії прав людини для третього тисячоліття, в якій необхідно об'єднати всі існуючі договори ООН з прав людини, а також передбачити нові гарантії і принципи в галузі прав людини і громадянина, враховуючи всі соціальні, політичні, економічні, екологічні та інші зміни у світі.

2. Громадянські (особисті) права та свободи людини і громадянина в Україні

Особисті права — це природні права, які людина дістає від народження. Їх держава визнає за людиною. Вони є невід'ємним елементом свободи людини і забезпечують особі не тільки життєво важливі умови існування, а й надають фактичну можливість вільно розпоряджатися собою, гарантувати невтручання у сферу її індивідуальної життєдіяльності. Саме тому їх поширюють не тільки на громадян конкретної держави, а й на всіх інших людей, що перебувають на її території. Порушення особистих прав і свобод тягне за собою кримінальну, адміністративну та іншу юридичну відповідальність. Особисті права і свободи поділяють на дві групи:

1)  Перша група прав охоплює право на життя, на свободу особи та на фізичну цілісність;

2)  Друга група прав включає право на свободу думки і совісті, свободу приватного життя і комунікації, право на недоторканність житла, свободу пересування та кримінально- правові і процесуальні гарантії особистих прав і свобод.

Відповідно до ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Для України довший час актуальною була проблема смертної кари. Сьогодні близько 100 країн зберігають і застосовують смертну кару як вид покарання (у тому числі США, Люксембург, Ліхтенштейн). Альтернативою смертній карі є пожиттєве ув'язнення. Щодо країн СНД, які мають намір вступити до Ради Європи, то однією з умов для такого вступу було висунуто вимогу про скасування смертної кари.

22 лютого 2000 р. Україна прийняла Закон, яким було ратифіковано Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно скасування смертної кари в Україні. Це покарання було замінено на позбавлення волі на певний строк або довічне позбавлення волі.

Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ця норма є логічним продовженням припису, зафіксованого у ст. 3 Конституції України, згідно з яким, честь і гідність людини, поряд з іншими правами, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому під гідністю людини в науці конституційного права розуміють сукупність особистих прав і свобод, реалізація яких дозволяє кожній людині стати, бути і залишатися особистістю. На захист гідності людини спрямована ціла низка конституційно-правових гарантій, серед яких, зокрема:

1)            Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч.2 ст. 28 КУ);

2)             Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам (ч.3 ст. 28 КУ);

3)             Право на особисту недоторканність (ст. 29 КУ);

4)             Право на недоторканність житла (ст. 30 КУ);

5)             Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32 КУ);

6)             Право на свободу думки і слова (ст. 34 КУ);

7)             Право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 КУ).

Відповідно до ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ця ж стаття встановлює гарантії реалізації зазначеного права:

1) ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку,

Встановлених законом;

2)             У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою;

3)             Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

4)             Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання (процедура, яка у зарубіжних країнах називається «хабеас корпус» і застосовується практично в усіх країнах континентальної Європи);

5)             Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Слід звернути увагу на те, що право на життя, право на повагу до гідності та право на свободу та особисту недоторканність належать до особистих прав, які, відповідно до ст. 64 Конституції України, не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Розглянемо другу групу особистих прав та свобод людини і громадянина в Україні. Згідно із ст. 30 Конституції України кожному гарантується недоторканність житла. Житло — це приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, тощо), а також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори тощо).

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних з урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. 30 Конституції України).

Відповідно до статей 31 та 32 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та невтручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зміст цих статей встановлює так зване право на приватне життя людини і громадянина. Під приватним життям людини у теорії конституційного права розуміють той аспект життя людини, який не пов'язаний з її службовою або громадською діяльністю. Найважливіші гарантії реалізації цих прав установлені Конституцією України:

1)            Винятки щодо таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31 Конституції України);

2)             Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32 Конституції України);

3)             Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (ст. 32 Конституції України);

4)             Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32 Конституції України);

5)             Цензура заборонена (ч. 3 ст. 15 Конституції України);

6)             Стаття 55 Конституції України визначає порядок захисту прав та свобод людини і громадянина.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Лише в другій половині XX ст. Свобода пересування стала невід'ємним правом людини, загальновизнаним принципом міжнародного права та набула закріплення в міжнародних та національних документах. Важливе значення для реалізації цього права в Україні мало Рішення Конституційного Суду України від 14 листопада 2001 р., відповідно до якого дозвільний порядок вибору особою місця проживання (тобто інститут прописки) було визнано неконституційним.

Сьогодні у зазначеній сфері діє Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 р., згідно з яким замість прописки запроваджено реєстрацію осіб за місцем їх проживання чи перебування, що має повідомний (а не дозвільний, як прописка) характер.

Відповідно до згаданого Закону реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Місцем перебування в Законі визначено адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; а місцем проживання - адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Реєстрація місця проживання та місця перебування особи здійснюється відповідним органом Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах, а також у містах Києві та Севастополі. Цей Департамент утворений у складі Міністерства внутрішніх справ України.

Право вільно залишати територію України (для кожного) та право в будь-який час повернутися в Україну (для громадян України).

Щодо громадян України, то порядок реалізації ними цих прав визначається Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 р.

Право громадян України в будь-який час повернутися в Україну особливо актуальне в умовах збільшення обсягів міграції. Відповідно до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» громадянин України за жодних підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.

Відповідно до ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Дане право розглядається одночасно як особисте та як політичне.

Стосовно свободи слова, то всі демократичні конституції світу закріплюють цю свободу, вбачаючи в ній основу для свободи друку, опозиції, критики, інакомислення і прав меншин. Гарантією свободи слова є передбачене ст. 34 Конституції України право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Ця гарантія знайшла свій розвиток, зокрема, у таких законах: «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня

2003 р., «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 р. Тощо.

Однією з найдієвіших гарантій свободи слова є заборона цензури, що передбачено ч.3 ст. 15 Конституції України. Цензура — це постійний контроль офіційної влади за змістом, випуском і поширенням друкованої, аудіовізуальної та іншої продукції. Здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34 Конституції України).

Обмеження зловживання свободою слова здійснюються, головним чином, шляхом встановлення складів таких злочинів, як: погроза знищення майна, розголошення комерційної таємниці, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, розголошення державної таємниці (дані склади злочинів передбачені Кримінальним кодексом України) тощо.

Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, воно має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Порядок реалізації даного права деталізує Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.

Україна є світською державою, а тому відповідно до ч. 3 ст. 35 Конституції України церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Відповідно до зазначеного Закону держава не втручається у діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійні організації не виконують державних функцій.

Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві ради та їх виконавчі комітети. Також серед особистих прав людини і громадянина виділяють право на користування рідною мовою, вільний вибір мови спілкування, виховання, навчання і творчості (у ст. 10 Конституції України воно сформульовано як гарантія вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України). Деталізовано порядок реалізації цього права у Законі України «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р.

3. Політичні права і свободи громадян України

Під політичними правами і свободами розуміють можливість участі громадян у суспільно- політичному житті держави та у здійсненні державної влади. Політичні права визнаються, як правило, тільки за громадянами держави. Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Юридичним підґрунтям цієї групи політичних прав і свобод є закріплені у ст. 5 та ст. 69 Конституції України положення про те, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ; народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Порядок реалізації права на участь у виборах та референдумах буде розглянутий у наступній лекції.

Порядок реалізації права на участь у місцевому самоврядуванні визначений Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. У ст. 3 цього Закону зазначено, що громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. Однією з форм участі громадян в управлінні державними справами є право громадян на участь у здійсненні правосуддя. Так, відповідно до ч.4 ст. 124 Конституції України народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Порядок доступу до державної служби визначається Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р., а до служби в органах місцевого самоврядування - Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7 червня 2001 р. Відповідно до ст. 36 Конституції України громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, установлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Відповідно до міжнародно-правових актів про права людини, це право формулюється як право на свободу асоціації.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях установлюються виключно Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках установлюються виключно Конституцією і законами України. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

А відповідно до ст. 37 Конституції України забороняються утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Право на об'єднання у політичні партії та громадські організації деталізоване, зокрема, у Законі України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. Та в Законі України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р.

Відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), визнається політичною партією або громадською організацією. Політичною партією, відповідно до Закону України «Про політичні партії в Україні», є зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є:

1)            Зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави;

2)             Підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;

3)            Пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму;

4)            Розпалювання національної та релігійної ворожнечі;

5)            Створення незаконних воєнізованих формувань;

6)            Обмеження загальновизнаних прав людини. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути:

1)            Судді;

2)             Працівники прокуратури;

3)            Працівники органів внутрішніх справ;

4)             Співробітники Служби безпеки України;

5)            Військовослужбовці;

6) працівники органів державної податкової служби.

Об'єднання громадян України утворюються і діють з усеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.

До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей. До місцевих об'єднань належать об'єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об'єднанням громадян.

Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.

Політичні партії в Україні утворюються і діють тільки з всеукраїнським статусом. Політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі. Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій - 15-річного віку.

Рішення про заснування об'єднань громадян приймаються установчим з'їздом (конференцією) або загальними зборами.

Рішення про створення політичної партії має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу. Об'єднання громадян діє на основі статуту або положення. Політична партія повинна мати програму, яка є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення, і статут, який регламентує процедуру формування керівних органів, структуру, форми та порядок діяльності партії та її структурних підрозділів.

Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли 18-річного віку. Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій визначається їх статутами в межах, установлених законами України.

Легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян є обов'язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Порядок легалізації об'єднань громадян визначено, відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» та Закону України «Про політичні партії в Україні», у Положенні про порядок легалізації об'єднань громадян, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 140. Політичні партії та міжнародні громадські організації підлягають обов'язковій реєстрації Міністерством юстиції України

Реєстрація громадської організації здійснюється відповідно Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад. Громадські організації, їх спілки можуть легалізувати своє заснування шляхом письмового повідомлення відповідно Міністерству юстиції України, місцевим органам державної виконавчої влади, виконавчим комітетам сільських, селищних, міських рад.

Станом на 24 травня 2006 р. Міністерством юстиції України зареєстровано 1714 всеукраїнських та 498 міжнародних громадських організацій, територіальними органами юстиції — майже 22 тисячі місцевих громадських організацій. Станом на 27 грудня 2006 р. Міністерство юстиції України зареєструвало 135 політичних партій.

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об'єднання громадян користуються правом:

•                      Виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права;

•                      Представляти і захищати свої законні інтереси та зако

Змiст

Нові надходження

Всього підручників:

292