Фінансовий менеджмент в банку

6.1. Характеристика активів банку. Сутність управління банківськими

Активами

Активи банківської установи - це статті бухгалтерського балансу, які відображають розміщення і використання ресурсів банку. Банківські активи утворюються, як правило, в результаті активних операцій, тобто розміщення власних і залучених коштів з метою одержання доходу, підтримки ліквідності і забезпечення функціонування банку. Саме в результаті активних операцій банк отримує основну частину доходів. Усі активні операції банку є ризиковими, проте вони забезпечують йому значну частину доходів.

Структуру банківських активів подано на рис. 6.1.

Банкноти і монети в касі банку Платіжні документи в процесі інкасування Кошти на кореспондентських рахунках у центральному банку Кошти на кореспондентських рахунках у комерційних банках

Вкладення в державні короткострокові цінні папери Вкладення в корпоративні короткострокові ліквідні цінні папери Міжбанківські кредити строком до 7 днів

Позики Довгострокові інвестиції в цінні папери

Обов'язкові мінімальні резерви

 

Рис. 6.1. Структура банківських активів.

За ступенем ліквідності активи банку можна поділити на такі групи:

1)                                   Високоліквідні активи - це кошти в касі, в НБУ та інших банках, а також активи, які можна швидко конвертувати в готівкові та безготівкові кошти. Вони не дають банку доходу, але необхідні для розрахунків за зобов'язаннями. До них належать:

-                                             Готівкові кошти та банківські метали;

-                                             Кошти до запитання в НБУ;

-                                             Кошти до запитання в інших банках;

-                                             Строкові депозити в НБУ.

2)                                         Ліквідні активи, які перебувають у розпорядженні банку, що можуть бути перетворені в грошові засоби (вторинні резерви): кредити і платежі на користь банку із строком виконання до 30 днів, легкореалізовані цінні папери, що котуються на біржі тощо;

3)                                          Активи довгострокової ліквідності: кредити, видані банком, розміщені депозити, в тому числі в дорогоцінних металах з строком погашення більш ніж один рік;

4)                                         Малоліквідні активи: довгострокові інвестиції, капіталізовані

Активи, прострочена заборгованість, ненадійні борги тощо.

За міжнародними вимогами, частка високоліквідних активів у загальному обсязі активів має становити від 12 до 15%.

За ступенем ризику вкладень та ймовірністю втрати частини вартості активи поділяють на п'ять груп:

•                     Перша група (процент ризику - 0) - це готівкові кошти; кошти у НБУ; боргові цінні папери, що рефінансуються НБУ, у портфелі банку на продаж та інвестиції, боргові цінні папери державних органів управління у портфелі банку на продаж та інвестиції;

•                     Друга група (процент ризику - 10) - короткострокові і довгострокові кредити, надані центральним органам державного управління;

•                     Третя група (процент ризику - 20) - короткострокові й довгострокові кредити, надані місцевим органам державного управління у портфелі банку на продаж та інвестиції;

•                     Четверта група (процент ризику - 50) - кошти до запитання в інших банках; строкові депозити в інших банках (окрім простроченої заборгованості та прострочених нарахованих доходів), нараховані доходи за борговими цінними паерами у портфелі банку на продаж та інвестиції; зобов'язання з кредитування, надані банкам та клієнтам; куплені, але не отримані валюта і банківські метали; активи до отримання;

•                        П'ята група (процент ризику - 100) - всі інші активні рахунки.

6.2. Управління кредитним портфелем банку Кредитний портфель - це сукупність усіх позик, наданих банком з метою одержання прибутку. У структурі балансу кредитний портфель розглядається як єдине ціле та складова активів банку, котра має свій рівень дохідності і відповідний рівень ризику.

Управління кредитним портфелем - це організація діяльності банку при здійсненні кредитного процесу, спрямована на мінімізацію кредитного ризику. Дохідність і ризик - основні параметри управління кредитним портфелем банку. У кредитному портфелі найважливіше - узгодження за термінами розміщених обсягів активів із залученими пасивами.

При управлінні кредитним портфелем кінцевими цілями банківської установи є:

-                                                     Одержання прибутку від позичкових операцій;

-                                                    Збереження ліквідності та платоспроможності банку.

Основними елементами системи управління кредитним портфелем є такі:

•                                                Організаційна структура управління кредитним портфелем;

•                                               Розробка стратегії і тактики кредитної політики;

•                                                Наявність внутрішніх кредитних документів, що регламентують кредитний процес;

•                                                 Аналіз кредитного портфеля з метою покращення його кількісних і якісних характеристик.

Функції і завдання підрозділів з управління кредитним процесом у банку подано у табл. 6.1.

Таблиця 6.1

Управління кредитним процесом у банку

Найменування підрозділів банку

Функції і завдання підрозділів

Рада директорів (Правління) банку

Затверджує напрями кредитної політики

Кредитний комітет

Визначає стратегічні і тактичні завдання розвитку кредитних операцій, приймає рішення про видачу кредитів, установлює рівень процентних ставок за кредитними операціями та ін.

Планово-економічне управління

Планує діяльність у галузі кредитування, підготовляє методологічне забезпечення

Кредитне управління

Формує кредитний портфель, здійснює кредитування клієнтів, контроль за забезпеченістю позик, діяльністю філій у галузі кредитування, здійснює аналіз кредитних операцій, підготовляє разом з планово-економічним управлінням методичне забезпечення

 

 

Юридичне управління

Визначає відповідність кредитної документації діючому законодавству

Операційне управління

Забезпечує зарахування і списання коштів, у тому числі операції з видачі кредитів із позичкових рахунків, їх погашення із рахунків клієнта

Управління автоматизації

Електронна обробка даних, у тому числі кредитних операцій

Відділ внутрішнього контролю

Перевіряє законність кредитних операцій відповідно до норм і правил НБУ, здійснює постійний контроль кредитних операцій, що виконують підрозділи банку і окремі співробітники, контроль за виконанням кредитних процедур, функцій і повноважень при прийнятті рішень

 

Процес кредитування в банку базується на спроможності керівництва банку і працівників кредитного підрозділу знаходити правильне співвідношення між ризиком і прибутком.

Процес кредитування передбачає три функції:

•                                     Освоєння ринку і кредитний аналіз;

•                                     Виконання кредиту та управління ним;

•                                     Перевірка кредиту (табл. 6.3).

Таблиця 6.2.

Процес кредитування

 

Освоєння ринку і кредитний аналіз

Перевірка кредиту

Виконання кредиту і управління ним

Маркетингове дослідження. Реклама, зв'язки з громад кістю Програми відвідування клієнтів працівниками банку

Одержання формального звернення за позикою

Одержання фінансової звітності, рішення про необхідність кредиту, звіту про кредитні операції Аналіз фінансової звітності і руху грошових коштів

Кредитний           комітет

Розглядає пропозицію / рекомендацію

Приймається       рішення

Прийняти позику до виконання чи відмовитися від її надання

Обговорюються умови позики.        Складається

Кредитний договір Підготовляється документація        щодо

Підписує передає одержує

Забезпечення

Позичальник договір, забезпечення, кошти

Вивчення        позичкової

Документації

Спостереження           за

Виконанням кредитного договору

Позитивні і негативні умови позики

Порушення платежів за позикою

Обговорення               із

Позичальником порушення платежів чи інших труднощів

 

Оцінювання наданого Підвищення зацікавленості Вжиття заходів щодо

Забезпечення (гарантії) Працівник кредитного підрозділу      надає

Рекомендацію        щодо

Матеріалів у

Подання картотеку

Кредитної інформації подолання труднощів Зміна умов кредитування

 

Обробка позикою, періодичної звітності,

Залучення

Капіталу,

Гарантій

Платежів за одержання фінансової відвідування

Додаткового забезпечення

 

Позичальника

Вимога погашення позики

6.3. Кредитна політика банку

Кредитна політика банківської установи - це комплекс заходів, метою яких є підвищення дохідності кредитних операцій і зменшення кредитного ризику. Кредитна політика має охоплювати найважливіші елементи і принципи організації кредитної роботи в банку та є основним документом, яким необхідно керуватися при формуванні кредитного портфеля.

Кредитна політика банку створюється з метою контролю за ризиками в процесі забезпечення найефективнішого розміщення кредитних ресурсів. Пріоритетами розробки кредитної політики є такі:

•                                             Якісні активи, що забезпечують адекватний дохід навіть при негативних змінах макроекономічних умов чи зміни умов ведення бізнесу (якісні активи - стійкі, стабільні активи). Якісним кредитом вважається той забезпечений кредит, який може бути погашений в установлені за угодою строки без виникнення проблем у позичальника;

•                                             Прибуткові відносини, оскільки політика банку спрямована на створення стійких, прибуткових для банку відносин із клієнтурою. Прибутковість відносин з клієнтом необхідно максимізувати шляхом перехресних продажів для забезпечення оптимального співвідношення ризику і дохідності для кожного виду відносин банк-клієнт;

•                                             Розумне зростання кредитного портфеля, оскільки банк прагне нарощувати кредитний портфель у межах розумних лімітів. Зростання потрібно контролювати таким чином, щоб уникнути несприятливої концентрації ризику, наприклад, за галузями, за позичальниками, за територіями, за видами тощо. (ліміти встановлюють згідно внутрішньобанківськими нормативними актами на рівні, не нижчому за вимоги центрального банку).

Кредитна політика складається з таких елементів:

-                                             Визначення цілей, на основі яких формується кредитний портфель банку (види, строки, розміри і якість забезпечення);

-                                             Встановлення повноважень підрозділів банку в процесі видачі, проведення і погашення кредиту;

-                                               Перелік необхідних документів;

-                                             Основні правила прийому, оцінювання і реалізації кредитного забезпечення;

-                                               Лімітування операцій з кредитування;

-                                               Політика встановлення процентних ставок за кредитами;

-                                               Методики оцінювання кредитних заявок;

-                                               Методи діагностики проблемних кредитів, їх аналізу і шляхів

Подолання труднощів, які виникають.

Кредитна політика банку визначає стандарти, параметри і процедури, якими керуються банківські працівники у діяльності з надання, оформлення кредитів і управління ними. Перший етап формування політики банку в галузі кредитування - це визначення його стратегічних цілей. Після того банк виробляє принципи організації кредитного портфеля і надалі, базуючись на обраних принципах, визначає регламент виконання кредитних .

Основою кредитної політики є кредитна стратегія. Головними принципами її визначення в Україні є такі:

•                                             Оцінка і контроль за станом кредитного портфеля відповідно до вимог Положення Національного банку "Про порядок формування та викори­стання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків" від 06. 07. 2002 р. № 279 [6], згідно з яким основними критеріями класифікації якості кредитного портфеля банку є фінансовий стан його позичальників, стан обслуговування позичальниками їх кредитної заборгованості та рівень забезпечення кредитного портфеля;

•                                          Ціноутворення з урахуванням ступеня ризику;

•                                             Диверсифікація операцій банку (за секторами економіки, регіонами, видами операцій та послуг);

•                                                Формування резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями відповідно до нормативних вимог НБУ, бухгалтерського обліку та оподаткування;

Методи встановлення ставки за кредитом

•                                                 Систематичний контроль і нагляд за проблемними позичками.

6.4. Ціноутворення банківських кредитів Одним із найскладніших завдань банку, як відомо, є визначення ціни кредиту, адже процентна ставка має відповідати як інтересам банку, так і його клієнтів. До того ж йдеться про реальну розрахункову ставку, яка в підсумку визначається попитом і пропозицією на ринку вільних грошових ресурсів.

У світовій банківській практиці застосовується кілька основних методів установлення ставки за кредитом (табл. 6.3).

Таблиця 6.3.

Назва методу

Суть методу

Перевага (недоліки) методу

Метод

"вартість

Плюс"

Метод ураховує вартість залучених коштів та всі витрати банку, пов'язані з наданням кредиту. Відсоткова ставка за кредитом охоплює:

•              Вартість залучення банківських ресурсів;

•              Операційні витрати, пов'язані з процесом кредитування;

•              Премію за ризик невиконання зобов'язань клієнтом;

•              Премію за ризик, пов'язаний зі строком кредитування;

•              Бажаний рівень прибутковості кредиту, який забезпечує достатні виплати акціонерам банку

Недоліком методу є ігнорування ринкових факторів, таких як попит і пропозиція, стан кредитного ринку, конкуренція, а також припущення, що банк точно може обчислити свої витрати в розрахунку на кожний кредит

Метод "базова ставка плюс"

Кредитна ставка визначається як сума базової ставки і кредитного спреду. За базову використовується ставка пропозиції міжбанківського регіонального ринку; ставка першокласного позичальника; ставки міжнародних ринків (LIBOR, FIBOR та ін.). Кредитний спред передбачає премію за ризик невиконання зобов'язань клієнтом та премію за строк надання кредиту, що

Перевагами методу є простота, необов'язковість точного врахування витрат за кожним кредитом, зручність застосування в умовах установлення плаваючих ставок за кредитом, урахування впливу конкуренції.

 

 

 

Відображає ризик тривалості періоду кредитування.

 

Метод надбавки

Полягає у визначенні кредитної ставки як суми процентних витрат залучення коштів на грошовому ринку та надбавки. Надбавка передбачає премію за кредитний ризик та прибуток банку.

Перевагою методу є те, що банки пропонують кредити великим корпораціям на короткі строки за низькими ставками (нижчі за прайм- ставку). Значні суми таких кредитів дають змогу банкам одержувати прибутки навіть за мінімального рівня процентів.

Метод аналізу

Дохідності

Клієнта

Метод базується на врахуванні всіх взаємовідносин із конкретним клієнтом. Даний метод потребує точного обліку всіх доходів і витрат, пов'язаних із кожним клієнтом, і застосовується насамперед для кредитування великих компаній, які мають постійні зв'язки з банком. Визначення ціни кредиту за таким методом має на меті зменшення кредитної ставки нижче від загальноприйнятого рівня для заохочення найвигідніших клієнтів.

Даний підхід корисний для виявлення найприбутковіших клієнтів і видів банківських послуг та операцій. Недоліком методу є його складність, громіздкість, необхідність розробки докладної звітності за доходами та витратами з обслуговування кожного клієнта.

 

У банківській практиці використовується три основні системи нарахування процентів:

•                                     Американська - база 360 днів і 30 днів у кожному місяці;

•                                     Англійська - база 365 (366) днів (фактична) і фактична кількість днів у кожному місяці;

•                                     Європейська - база 360 днів та фактична кількість днів у кожному місяці.

6.5. Управління портфелем цінних паперів банку

Вкладення коштів у цінні папери за значимістю та розмірами посідають друге місце серед активних операцій банку після кредитування.

Цінні папери - це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики і визначають взаємовідносини між особою, яка емітувала цінні папери, та їх власником. Як правило, йдеться про виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також про можливість передачі іншим особам грошових та інших прав, зумовлених цими документами.

Портфель цінних паперів банку - це всі цінні папери, які є в його розпорядженні.

У широкому розумінні портфелем цінних паперів банку слід вважати систематичне вкладення значних сум за багатьма видами цінних паперів, які потребують управління для досягнення таких цілей, як одержання доходів, збереження капіталу і забезпечення його приросту.

Усі цінні папери доцільно поділити щодо тривалості періоду обігу на два основні класи:

•                                             Інструменти грошового ринку, до яких належать цінні папери з періодом обігу до року і які характеризуються низькою дохідністю, низьким ризиком і високою ліквідністю;

•                                              Інструменти ринку капіталів, які мають строк погашення понад рік і загалом характеризуються вищою дохідністю та підвищеною ризикованістю, ліквідність залежить від особливостей ринку.

Лише вкладення в інструменти ринку капіталів можна вважати інвестиціями.

Портфель цінних паперів банку містить:

-                                             Цінні папери у портфелі банку на продаж - для операцій із цінними паперами, які котируються на активному ринку та придбані з метою отримання прибутку від їх подальшого продажу до строку погашення;

-                                             Цінні папери у портфелі банку на інвестиції - для операцій із цінними паперами, придбаними на строк до дати погашення або з метою інвестиції на строк понад рік. Різниця між цінними паперами на продаж та цінними паперами на інвестиції визначається за намірами керівництва банку на період їх придбання;

-                                                Цінні папери, що рефінансуються НБУ;

-                                                Цінні папери, які придбані або зберігаються за дорученням клієнтів;

-                                                Вкладення в асоційовані компанії;

-                                                Вкладення в дочірні установи.

Вкладення в асоційовані компанії та дочірні установи належать до довгострокових вкладень банку.

Інвестиційні вкладення до 20% голосів вважаються портфельними, від 20 до 50% - капітальними вкладеннями в асоційовані компанії, від 50 до 100% голосів - капітальними вкладеннями в дочірні підприємсива.

Склад і структура портфеля цінних паперів банку залежать від таких причин: чинного законодавства країни щодо цінних паперів, завдань банка - інвестора, політики банку на ринку цінних паперів тощо.

Основними критеріями, якими керуються банки при виробленні інвестиційної політики і визначенні структури портфеля цінних паперів є: ліквідність, рівень дохідності, розмір банківських процентних ставок.

Ліквідність характеризується можливістю реалізації цінних паперів без серйозних втрат. Значну увагу при фомуванні портфеля цінних паперів банки повинні приділяти рівню дохідності цінних паперів. Однак слід ураховувати, що рівень дохідності, як правило, є обернено залежний від ступеня ризику. При визначенні структури портфеля цінних паперів і його розмірів важливу роль відіграє розмір банківської процентної ставки, оскільки при збільшенні рівня банківських процентних ставок відбувається зменшення курсу цінних паперів, і навпаки.

Управління портфелем цінних паперів - це процес, який містить такі етапи: планування і формування портфеля відповідно до цілей банку інвестора, аналіз і регулювання складу портфеля з метою виконання інвестиційних завдань при підтримці необхідної ліквідності портфеля і мінімізації витрат, пов'язаних з ним.

Планування, формування і регулювання портфеля цінних паперів здійснюється за виробленою банком стратегією і тактикою його управління. У банківській практиці виокремлюють два основні підходи до управління портфелем цінних паперів, які називають активною (агресивною) та пасивною (вичікувальною) інвестиційною стратегією (рис. 6.3).

Ґ

Активна

N

V

Інвестиційна

У

 

Активна гра на підвищення з

Недооціненими цінними паперами           

Активна гра на зниження з цінними паперами із завищеною ціною

/-------------------------------------------

Великі обороти за операціями купівлі-

Продажу цінних паперів ^----------

Здебільшого короткостроковий характер інвестицій

Низький рівень диверсифікації )

Активні портфелі цінних паперів (передбачають цінні папери, курси яких різко відхиляються від цін, визначених середньоринковими умовами, і можуть зазнавати значних

\коливань)

 

Спекулятивний характер і високий рівень ризикованості

 

Пасивна інвестиційна стратегія

Інвестиції мають більш довгостроковий характер

^ ; ;                                       ; N

Відсутність значних оборотів за

Операціями купівлі-продажу цінних

Паперів

^               ;                    ; ; N

Високий рівень диверсифікації, частка

Окремих цінних паперів мала, ризик

Збалансований

Пасивні портфелі цінних паперів є добре диверсифікованими, а їх ліквідність, ризик і дохідність відповідають середньоринковим. В їх склад немає спекулятивних цінних паперів

 

Рис. 6.3. Підходи до управління портфелем цінних паперів.

Таким чином, при використанні пасивної стратегії можливі кілька варіантів формування банком портфеля цінних паперів. Перший з них передбачає рівномірний розподіл вкладень між цінними паперами різної строковості, другий полягає в тому, що банк здійснює основні вкладення в цінні папери з дуже коротким і дуже тривалим строками і лише незначну частину портфеля представляють середньострокові цінні папери. В результаті використання обох варіантів банк формує портфель, достатньо збалансований за ризиками і доходами.

Агресивна стратегія характерна для великих банків, що мають значний портфель інвестиційних паперів і прагнуть до одержання від цього портфеля максимального доходу. Використання цього методу потребує значних коштів, оскільки він пов'язаний із великою активністю на ринку цінних паперів. Відповідну кваліфікацію повинен мати і персонал банку, оскільки при проведенні агресивної політики необхідно використовувати експертні оцінки, прогнози стану ринку цінних паперів і економіки загалом. Цінними паперами.

Типи портфелів цінних паперів

Відповідно до завдань, що постають перед менеджментом у процесі формування банківського портфеля цінних паперів, виокремлюють кілька типів портфелів (табл. 6.4).

Таблиця 6.4

Тип портфелю

Сутність

Портфель зростання

Орієнтований на придбання цінних паперів, ринкова вартість яких швидко зростає. Основна мета цього портфеля - нарощування капіталу, а дивіденди або взагалі не виплачуються, або виплачуються в незначних розмірах. До складу такого портфеля належать акції, приватизаційні папери, інші цінні папери з невизначеним прибутком.

Портфель доходу

Слугує для утримання високих поточних надходжень, його ринкова вартість зростає повільно. Формується здебільшого з ощадних сертифікатів, облігацій, казначейських зобов'язань.

Портфель

Ризикового

Капіталу

Формування такого портфеля має на меті отримання надприбутків за рахунок придбання акцій, приватизаційних паперів, векселів у момент, коли вони різко недооцінені на ринку. До складу можуть входити деривативи, операції з якими проводяться з метою одержання спекулятивних прибутків.

Збалансований портфель

Має на меті досягнення кількох цілей: нарощування капіталу, отримання високого доходу, підтримка ліквідності. До складу такого портфеля можуть входити цінні папери зі швидко зростаючою ринковою вартістю, високоприбуткові цінні папери, безризикові та високоліквідні цінні папери.

Спеціалізований портфель

Формується з огляду не на загальний цільовий критерій, а за окремими критеріями, такими як вид цінних паперів, галузева чи регіональна належність, вид ризику, період обігу тощо.

 

6.6. Управління позабалансовою діяльністю банку

У зарубіжній банківській практиці широко використовуються фінансові нововведення, які дають змогу частково вирішити проблеми подолання розриву між банківськими фондами. До них належать: сек'юритизація активів,

Продаж позик і випуск кредитних гарантій, які захищають потребу клієнтів у кредитах (позабалансові операції).

Однією з найцікавіших технологічних схем, що активно використовуються в останні роки, є сек'юритизація активів.

У загальненому вигляді сек'юритизаційна операція зводиться до наступного. Банк, що володіє портфелем однорідних непогашених зобов'язань за раніше виданими кредитами, строк погашення за якими не наступив, об'єднує їх в один загальний пакет (пул) і передає іншим кредитним інститутам чи спеціально створеним компаніям як забезпечення випуску вторинних цінних паперів, а потім для реалізації кінцевим інвесторам. При цьому вживаються заходи для забезпечення безперебійних платежів за емітованими цінними паперами і зменшення ризику можливих втрат на випадок невиконання сторонами зобов'язань.

Отже, при сек'юритизації банк відкладає частину дохідних активів, таких як іпотечні чи споживчі позики, і продає випущені під них цінні папери (фінансові вимоги) на відкритому ринку. За оплатою цих активів (наприклад, коли боржники оплачують основну суму боргу і нараховані проценти) потік доходу спрямовується до суб'єктів, які в даний період тримають цінні папери. Інакше кажучи, банківські позики трансформуються у цінні папери, які вільно продаються на фондовому ринку.

Банк повертає грошові кошти, витрачені на придбання активів, і використовує нові кошти для надання нових позик і покриття операційних витрат. За суттю, сек'юритизація - це процес перетворення неліквідних позик у ліквідні активи. Крім цього, банк може одержувати додатковий прибуток як комісійні за обслуговування пакетів активів.

На перший погляд, сек'юритизація не вигідна першопочатковому кредитору, оскільки зменшує його позичковий портфель і позбуває доходу від уже виданих кредитів. Певною мірою це так. Проте на практиці метод сек'юритизації має значні переваги - розширює свободу дій, дає змогу кредитній установі долати фінансові труднощі та уникати критичних ситуацій.

Насамперед сек'юритизація є засобом регулювання ліквідності. Значна частина банківських кредитів неліквідна (зокрема, в середньо і довгострокових сегментах часового спектра). Ця заборгованість, як правило, не може бути трансформована у грошову форму шляхом передачі її на баланс іншого кредитора чи продажу на ринку.

По-друге, сек'юритизація може бути використана для управління активами і пасивами з метою мінімізації ринкових ризиків. Сек'юритизація є зручним засобом перегрупування портфеля і зменшення частки небажаних компонентів балансу, що реагують на прогнозовані зміни кон'юнктури фінансового ринку.

Сек'юритизація застосовується і в тих випадках, коли кредитна установа вважає за необхідне зменшити концентрацію вида

Змiст

Нові надходження

Всього підручників:

292