Фінансовий менеджмент в банку

5. 1. Склад і структура пасивів банку

Банківські пасиви - це ресурси банку, які є частиною фінансового ринку та означають сукупність виведених із обігу грошових коштів економічних суб'єктів, що мобілізуються на умовах виникнення зобов'язань власності та боргу для подальшого розміщення серед контрагентів, які мають в них тимчасову потребу.

Банківські ресурси відображаються в пасиві балансу банку, причому останній складається із зобов'язань (заборгованості по залучених і запозичених коштах) та власних коштів (капіталу). Отже, структура пасиву балансу і ресурсна база банку з точки зору формування охоплюють однакові складові: зобов'язання та капітал. Разом з тим, вони нееквівалентні на стадії використання: ресурсна база становить лише частку в пасиві балансу, розмір якої залежить від:

-            Політики центрального банку в галузі грошово-кредитного регулювання, зокрема від норм обов'язкового резервування залучених банком коштів;

-                 Фінансово-господарської діяльності банку, яка здійснюеться за рахунок власного капіталу. Сюди належать вкладення банку в господарську діяльність підприємств і організацій, в акції підприємств і акціонерних товариств, витрати банку, дебітори банку, збитки. Отже, власний капітал "очищується" і залишається та його частка, яка може бути використана як банківський ресурс, тобто пущена в оборот.

Глибшому розумінню банківських пасивів сприяє вивчення складу ресурсної бази на основі найбільш поширеної в економічній літературі класифікації згідно з таким критерієм, як джерело утворення банківських ресурсів. Найпоширенішою є думка, відповідно до якої пасиви за вищеназваним критерієм поділяються на власні та залучені і запозичені(рис .5.1).

Проаналізуємо детальніше структуру банківських зобов'язань. Специфіка пасивів банківських установ полягає в тому, що її основною частиною є зобов'язання. Із них основну частку становлять депозити, а меншу - інші (запозичені) кошти. Так, банківські зобов'язання поділяються на дві великі групи - залучені (депозитні) і запозичені (недепозитні) кошти. Більше ніж 70% від банківських зобов'язань становлять залучені ресурси (депозити).

У світовій практиці банківські депозити поділяються на основні і "летючі".

Основні депозити - це такі депозити, які становлять постійну депозитну базу банку. Вони, як правило, базуються не на окремих угодах, а на тривалих відносинах з клієнтом, їх розміри і коливання не підпадають під вплив зміни процентних ставок. До складу основних депозитів належать депозити до запитання, а інколи, залежно від відносин між вкладником і банком, і строкові депозити.

"Летючі" депозити - це строкові депозити, які залучені в банк відсотковими ставками, тому вони підлягають міграції в разі зміни відсотків за вкладами. Висока питома вага даного виду депозитів у складі залучених зобов'язань робить банк залежним від тенденцій на фінансових ринках.

Рис. 5.1. Ресурсна база банку

5.2. Суть управління банківськими пасивами

Діяльність банку, спрямована на формування ресурсів, визначення їх

Джерел та комбінацію цих джерел у пасиві балансу, в економічній літературі

Називають управлінням пасивами. Це є вибір найраціональнішої структури

Ресурсного забезпечення банку.

Суть управління пасивами полягає в послідовній, безперервній і цілеспрямованій діяльності керівних органів і менеджерів банку щодо підтримки високого рівня оперативності та узгодженості в роботі підрозділів

Банку, всебічному забезпеченні їх повсякденної діяльності і безпосередньому керівництві ними при виконанні визначених завдань.

Досягнення мети потребує вирішення таких основних, взаємопов'язаних між собою завдань, що визначають зміст управлінського процесу в банку:

-                                            Підтримка високого рівня професійної підготовки банківських працівників і розподіл функцій між співробітниками, які забезпечують виконання посадових обов'язків з необхідною якістю і оперативністю;

-                                             Безперервний збір, вивчення, відображення, обробка та аналіз даних про стан і тенденції розвитку сегментів фінансового ринку, ринку банківських послуг, розвиток загальноекономічної, правової та іншої інформації, що використовується для забезпечення функціонування банку;

-                                             Прийняття рішень, що визначають стратегію і тактику банку, а також рішень на проведення окремих фінансових операцій;

-                                            Доведення і постановка завдань підлеглим (підрозділам, співробітникам);

-                                             Всебічне планування на задану перспективу фінансової діяльності як банку загалом, так і окремих його підрозділів;

-                                            Організація і підтримка безперервної взаємодії та інформаційного обміну між підрозділами банку;

-                                            Проведення організаційних і технічних заходів щодо всебічного забезпечення повсякденної діяльності банку;

-                                             Організація контролю і допомоги підлеглим керівникам, підрозділам і співробітникам.

5.3. Політика банку щодо мобілізації ресурсів на фінансових ринках

Політика мобілізації ресурсів є складовою політики банку і охоплює цілі, завдання, принципи, загальні положення та систему заходів і дій, які регулюють фінансові відносини щодо формування банківських пасивів з метою збільшення ефективності діяльності і стабільності багківської установи. Вона вимагає вироблення таких критеріїв прийняття рішень, щоб узгодити залучення коштів з їх розміщенням як в якісному, так і в кількісному відношенні. При такій інвестиційно-орієнтованій політиці мобілізації ресурсів мінімізується діапазонне співвідношення між джерелами утворення банківських ресурсів і їх використанням.

Основну структуру і взаємозв'язки елементів політики мобілізації банківських ресурсів подано на рис. 5.1.

У процесі реалізації політики банку рекомендується визначити систему цілей, які він прагне досягти, а також групи факторів, що впливають на формування банківських пасивів (рис. 5.2).

Рис. 5.5. Системний зв'язок політики банку з мобілізації ресурсів

Перша група факторів - неконтрольовані. Їх вплив банк не може попередити чи змінити і враховує як задані величини. Серед таких позасистемних факторів доцільно виділити макроекономічні, стан фінансовго ринку, нормативи регулюючих органів. Основними макроекономічними факторами є загальноекономічна ситуація в країні, грошово-кредитна політика центрального банку та податкова політика. Серед факторів, що визначають фінансовий ринок і позначаються на процесі формування ресурсної бази банку, важливими є такі: стан грошового ринку, рівень розвитку ринку позичкових капіталів, стан розвитку національної банківської системи. На процес формування ресурсів комерційних банків мають істотний вплив фактори правового і нормативного середовища (податкове, валютне, антимонопольне законодавство), а також встановлення центральним банком економічних нормативів.

Цілі,

Орієнтовані на прибутковість

-репутація банку -надання послуг з мо­білізації ресурсів

Цілі, орієнтовані на ринок

 

Цілі,

Орієнтовані на дотримання вимог регулю­ючих органів

Ці лі ліквідності

-узгодження мобілізації ресурсів із у їх використанням \ -мінімізація обов'язкових резервів -дотримання нормативів          про

Достатність банківського капіталу

-мінімізація ризиків -прагнення до макси­мальних залишків на банківських рахунках

-постійне виконання претензій по випла­тах з вкладних послуг

-створення ліквідних резервів

-підвищення обсягів мобілізації банківських ресурсів -прагнення до макси­мальної частки на ринку

-гнучкість

-підлягання

Впливу

-мінімізація витрат на залучення банківських ресурсів

-мінімізація ризику пе­регрупування -мінімізація ризику зміни процентних ставок

/

Чужому

-мінімізація валютного ризику

Цілі, орієнтовані на обсяг

Цілі, орієнтовані на адаптацію

Цілі, орієнтовані на мінімізацію витрат

 

Рис. 5.6. Цілі мобілізації ресурсів банку

До другої групи факторів - частково контрольованих, вплив яких на мобілізацію ресурсів банк може частково змінити, належать поведінка клієнтів, конкурентів і власників.

Третя група факторів - це внутрісистемні. До них належать ендогенні величини впливу, які є контрольовані, тобто їх вплив банк може змінити так, щоб узгодити обсяг мобілізованих ресурсів згідно з поставленими цілями. При цьому серед даної групи факторів слід виділити потенційні фактори і параметри діяльності. До потенційних факторів належать місце знаходження банку, його розмір, а також мережа філій. До параметрів діяльності належать такі маркетингові інструменти, як досягнення результатів, реклама і цінова політика.

Для визначення якості елементів ресурсної бази варто розробити критерії прийняття рішень. До них належать: ступінь врахування ресурсів у банківських нормативах, витрати на мінімальні резерви, прибутковість, стабільність, зміна процентних ставок, ступінь впливовості банку на мобілізацію ресурсів. Останнім елементом політики банку для мобілізації ресурсів є вироблення рекомендацій, а отже, певних дій і напрямів залучення коштів.

5.4. Організація управління зобов'язаннями банків

Управління банківськими зобов'язаннями - це діяльність з формування та оптимізації структури пасивів банків за рахунок залучення грошових коштів фізичних і юридичних осіб, у тому числі й інших банків, спрямована на підтримку ліквідності як окремих банків, так і банківської системи загалом.

Управління залученими ресурсами передбачає:

-                                             Планування пасивних операцій - розробку депозитної політики банку та інших внутрішньобанківських документів, що регламентують пасивні операції;

-                                             Аналіз ресурсної бази банку (головне завдання аналізу - правильно спрогнозувати строки надходження в банк залучених ресурсів);

-                                             Організацію і регулювання діяльності щодо залучення ресурсів;

-                                             Контроль над здійсненням пасивних операцій і станом ресурсної бази банку.

Інструментами управління депозитними ресурсами є різного роду обмеження (на залишок коштів, на термін розміщення депозиту, на перший чи наступний внески, на сумарні обороти за рахунком тощо), блокування (залишків чи на списання коштів), комісії, плата за обслуговування, а також процентні ставки.

Для забезпечення стабільної ресурсної бази для здійснення подальших інвестицій в економіку вітчизняні банки повинні постійно здійснювати практичну реалізацію завдань для удосконалення операцій по мобілізації банківських зобов'язань, які є важливим елементом їхніх ресурсів. А це вимагає від банків здійснювати ряд заходів, які сприятимуть удосконаленню організації операцій, пов'язаних із формуванням залучених і запозичених коштів, а отже, зміцненню ресурсної бази банків.

До найбільш дієвих стимулів можна зарахувати проведення банками гнучкої депозитної політики. Депозитна політика банку представляє собою банківську політику по залученню грошових коштів. Вона включає стратегію і тактику банку по залученню банківських ресурсів.

Завданнями депозитної політики можуть бути: дотримання ліквідності балансу банку, залучення ресурсів із мінімальними витратами, залучення в депозити необхідної кількості ресурсів на можливо більш тривалий строк, створення в перспективі умов для стійкості залучених коштів.

Отже, депозитна політика передбачає здійснення таких заходів:

-                                             Високі процентні ставки, які виплачуються по вкладах і тим самим забезпечують захист коштів від інфляційного обезцінення;

-                                             Надання відносно дешевих (порівняно з ринковими ) кредитів вкладникам під внесені депозити;

-                                             Забезпечення високої гарантії надійності розміщення нагромаджених грошових коштів;

-                                             Доступність достовірної інформації про діяльність банківських установ з метою виникнення можливості вкладникам самостійно оцінити ризик майбутніх вкладень.

Депозитна політика має бути зафіксована документально зафіксована у вигляді окремого документа на 1-2 роки або ж представлена окремими положеннями про порядок залучення грошових коштів на вклади і про відкриття і ведення клієнтських рахунків.

У процесі формування пасивів менеджмент банку повинен враховувати два основних параметри управління - вартість залучених коштів та їх обсяг.

Для забезпечення бажаної структури, обсягів і рівня витрат за депозитними зобов'язаннями використовуються цінові та нецінові методи управління.

Суть цінових методів полягає у використанні процентної ставки за депозитами як головного важеля в конкурентній боротьбі за вільні грошові кошти фізичних і юридичних осіб. Підвищення пропонованої банком ставки дає змогу залучити додаткові ресурси. І, навпаки, банк, перенасичений ресурсами, але обмежений небагатьма прибутковими напрямками їх розміщення, зберігає або навіть зменшує депозитні ставки. У практиці роботи українських банків перевага надається ціновим методам управління, оскільки депозитні ставки не підлягають регулюванню і встановлюються менеджментом банку самостійно, залежно від потреби в залучених коштах.

Поширеними є такі основні методи встановлення процентних ставок за депозитами (рис. 5.7).

Рис. 5.7. Основні методи встановлення процентних ставок за

Депозитами.

Визначати конкретне джерело фінансування потрібно на основі таких факторів:

•                         Витрат;

•                         Податкового;

•                         Балансового;

•                        Ринкового.

Метод ціноутворення "витрати плюс прибуток" полягає в тому, що кожна послуга щодо ведення депозитів оцінюється доволі високо, щоб покрити всі чи більшу частину витрат, пов'язаних із наданням цієї послуги.

Даний метод, так званий метод загального фонду коштів, базується на припущенні, що немає вартості окремого виду депозитів як такого, а є середньозважена вартість усіх фінансових джерел банку. Загальні витрати на мобілізацію коштів складаються з прямих і прихованих витрат. Для підрахунку прямих витрат використовують формулу:

ПВМ=(К+ВО+ВВ+ВС)+(1- ОР) де ПВМ- прямі витрати; К- плата за ресурси; ВО- операційні витрати; ВВ- витрати на викуп інструментів; ВС- витрати на страхування; ОР- обов'язкові резерви.

Приховані витрати виникають у результаті змін у пасивах банків та вимог регулюючих органів, наприклад, коли збільшення окремих статей зумовлює потребу нарощувати інші. Так, зростання депозитів сприяє збільшенню капіталу, а значить спричинює додаткові витрати.

Альтернативою методу загального фонду коштів є метод додаткових витрат. Багато фінансових експертів доходить до висновку, що для визначення ціни на депозити повинні використовуватись не середньозважені, а граничні витрати, тобто додаткові витрати, пов'язані із залученням нових коштів. Причиною є те, що доволі часті зміни процентних ставок роблять величину середніх витрат ненадійною і нереалістичною базою для встановлення цін на депозити. Для визначення додаткових витрат пропонується така формула:

ЗВ= нсхкнс- ссхксс,

Де ЗВ- загальні витрати;

НС- нова ставка;

Кнс- кошти, отримані за новою ставкою;

СС- стара ставка;

Ксс- кошти, отримані за старою ставкою.

Знаючи зміну сукупних витрат, управлінці банку можуть визначити норму додаткових витрат на залучення ресурсів і зіставити її з розміром прогнозованих доходів:

Зміна сукупних витрат додатково отримані кошти

Норма додаткових витрат=

Метод установлення процентів за депозитами для проникнення на ринок - це метод, який дає змогу не враховувати хоча б у короткостроковій перспективі величину прибутку і витрат банку. Ідея полягає в тому, щоб пропонувати високі процентні ставки (як правило, вище ринкового рівня) чи встановлювати низькі тарифи комісійних зборів для залучення великої кількості нових клієнтів. Керівництво банку надіється, що великий обсяг вкладів і, як результат, великий обсяг кредитів банку компенсує зниження прибутку. Дана стратегія ціноутворення має зміст, коли банк прагне завоювати фінансовий ринок.

Застосовуючи метод "ціноутворення, спрямованого на залучення клієнтів з вищими доходами", банки використовують підготовлену рекламну кампанію для практикуючих професіоналів, підприємців, менеджерів та інших громадян із високими доходами для ознайомлення із послугами і цінами на послуги, які дають у підсумку банкам високі прибутки. На інші депозитні рахунки можуть встановлюватися такі умови, які призведуть до зменшення попиту на них. Як правило, стратегія встановлення цін вище середнього рівня прив'язана до стратегічної програми, за якою кожний багатий клієнт закріплюється за окремим працівником банку, який веде всі його справи.

Метод "установлення цін на депозити на основі кількості послуг, що надаються клієнту (багатофакторний спосіб ціноутворення)", базується на закріпленні кращих клієнтів банку і визначенні цін на депозити відповідно до кількості та якості послуг, що надаються кожному клієнту. Клієнти, які купують дві чи більше послуги банку, можуть спонукатися більш низькими тарифами на послуги чи відстрочкою платежів порівняно з клієнтами, які мають обмежені зв'язки з банком. Таким чином, ідея полягає в тому, що купуючи більшу кількість банківських послуг, клієнт стає залежний від банку.

Нецінові методи управління залученими коштами банку базуються на використанні різноманітних прийомів заохочення клієнтів, які прямо не пов'язані зі зміною рівня депозитних ставок. Нецінові методи управління базуються на маркетингових дослідженнях того сектора ринку, який обслуговує банк, вивченні потреб клієнтури, розробці нових фінансових інструментів та операцій, що пропонуються клієнтам.

Процес управління недепозитними ресурсами має певні особливості, відповідно до яких менеджери банку формують стратегію управління ресурсами:

•                       Гнучкість управління: у кожний момент часу можна чітко визначити, скільки і на який період необхідно банку запозичити коштів. Потреба в недепозитних джерелах розраховується як різниця між вихідними та вхідними грошовими потоками банку, з урахуванням як реальних, так і очікуваних значень;

•                       Висока чутливість до змін ринкової процентної ставки: позики здебільшого надаються під плаваючу процентну ставку або на короткі періоди;

•                      Короткостроковий характер операцій запозичення: найпопулярнішими є одноденні позики та зі строками погашення до двох тижнів;

•                       Неможливість застосування цінових методів управління, оскільки ставку за позикою встановлює кредитор.

Зацікавило?

Змiст

Нові надходження

Всього підручників:

292